Tuesday, December 24, 2013

Різдвяна Меса – 25 грудня 2013 Кармель у Києві


Ісая 52:7-10
Viderunt omnes termini terrae salutare Dei nostri.
Євреям 1:1-6
Dies sanctificatus illuxit nobis: venite, gentes, et adorate Dominum: quia hodie descendit lux magna super terram.
Йоана 1 :1-18


Христос народився! Славімо Його!

          Існують моменти, коли звичайній людині, такій як я, важко зрозуміти безутішність, темну ніч, що нависає над контемлятивними душами. Більш ймовірно, що, замислюючись над нашим життям в цьому світі, ми дорікаємо собі за брак нашої віри та недбалість у житті молитви, що, між іншим, веде нас до відчаю перед беззаконням та несправедливістю цього світу. Я хочу сказати, що мені зовсім не складно ототожнити себе з образом Святого Петра, який іде по воді Генезаретського озера і який, зосередившись на вітрі та хвилях, злякавшись та забувши про Ісуса, починає йти на дно, потопати. Певно, цей досвід є спільним для нас, маловірних людей перед лицем Господа, перед таємницею Різдва, Божого Слова, що стало тілом заради нашого спасіння, спасіння світу.
          Цей брак віри можна по-різному пояснити залежно від людини. Є люди, які перед таємницею Різдва забувають або не знають, чи навіть і не замислюються, і взагалі живуть без цієї динамічної напруги у своєму житті, яку викликає звістка ангелів пастирям у Віфлеємі та світло зірки, що засяяла волхвам зі Сходу. Є люди, яких не заторкнула або які не дозволяють заторкнути себе добрій новині: що світло повернулося до цього світу разом із втіленням Божого Слова. На жаль, є стільки людей, які не бачать в Дитятку Ісусі Бога, що звершує на наших очах спасіння світу! Сподіваюсь, що ніхто з присутніх тут зараз цього не переживає.    
          Для більшої частини з вас, навпаки, проблема є інша. Повертаюсь до мого порівняння зі Святим Петром: як багато нас, з дому Божого, синів та дочок Його Церкви, дозволяємо відволікати себе всьому тому, що крутиться довкола нас (вітер, тіні, вода, темрява ночі), забуваючи про глибоке значення пророцтва Ісаї: «Твій Бог царює»! Хто з нас приймає в повній мірі «добру новину» пророка, «що звістує мир, що вістить спасіння»? Надто мало таких. Я сказав би, що також через якусь дивну причину ми не дозволяємо Богу, який нас спасає, втішати себе! І тут не йдеться про випадок контемплятивної душі, коли Бог змушує чекати того, кого любить, ні. В нашому випадку сухість, темряву слід просто пов’язувати з недбайливістю, з нашою теплістю, нашою неуважністю. Зрештою, як для Святого Петра, що почав потопати, також і для нас, ідеться про брак віри, віри, яка з довірою та наполегливістю має зосередитися на Ісусові, що стоїть перед нами.
           Різдвяна таємниця – це направду різдвяний виклик покласти нашу віру лише у Христі та Спасителі світу, зрозуміти та споглядати радість, піднесення ангелів від того, що відбулося в нашому світі дві тисячі років тому, тобто небесну радість за світанок того святого дня, того великого світла, яким є Ісус, народжений та покладений на тверде дерево ясел у Віфлеємі, що передрікало тверде дерево Хреста, на якому він завершив діло нашого спасіння. Для нас віруючих Різдво є зосереджене на Ісусі: на первородному Сині Отця, що народився бідним та невідомим у печері Віфлеєму, на первородному з мертвих у славі Воскресіння.
          Вітер, тіні, вода, темрява ночі? Так, ми повинні мати справу із цими та подібними явищами у нашому житті. Важливо щоб, незважаючи ні на що, ми прийняли в наше життя Сина, тобто прийняли Ісуса. Важливо, щоб ми не дозволили несподіваним перепонам життя себе пригнічувати.
          Святий Петро мав би залишитися зосередженим лише на Ісусові, що стояв перед ним на воді посеред бурі. Він же, навпаки, дозволив себе налякати тій бурі. Що це є за «буря», що непокоїть моє життя, що затемнює обличчя Ісуса переді мною? Чому я глухий до прекрасного“Gloria in excelsis Deo”, який співають ангели? Чому від мене вислизає значення зірки, що зупинилася над печерою Віфлеєма?
          Просімо Бога в цей день Різдва простягнути нам руку, як він зробив це з Петром, та вихопити нас: від вітру, від тіней, з води, з темряви ночі, неважливо звідки, та притиснути до себе, до Бога у Христі, який нас любить і береже від усякого зла. Просімо Бога покликати нас вийти з човна, як Святий Петро, вийти з пасовиська як пастирі, щоб вести нас до печери у Віфлеємі, до ніг Царя Слави, що лежить у яслах!


Friday, September 13, 2013

Нам слід хвалитися хрестом Господа нашого Ісуса Христа

Свято
Воздвиження всечесного Хреста
Фастів, 14 вересня 2013 року

Nos autem gloriari opportet in cruce Domini nostri Iesu Christi, in quo est salus, vita et resurrectio nostra, per quem salvati et liberati sumus. (Introitus)

Нам слід хвалитися хрестом Господа нашого Ісуса Христа. В ньому наше спасіння, життя і воскресіння. Ним ми спасенні та визволені.

Воістину правдивим і гідним нашої довіри є факт, що через дерево Ісусового Хреста ми відрізняємося від цілого світу. Існують християни, тобто ми, та всі інші. Дякуючи Хрестові Ісуса, ми являємося цілковито іншим народом; ми стали народом, що має майбутнє, народом, що у Христі призначений радіти з Ним у Його Царстві на небесах та цілу вічність.

Треба зрозуміти, що говорячи про Хрест, маю на думці не просто дерево вирізане так, як би це була лише якась реліквія з двохтисячолітньою історією. Говорю про Хрест як історичну подію, як знаряддя Жертви Христа, що сталася один раз і назавжди. Кажу «Хрест», а через це слово хочу сказати «Жертва/Перемога/Спасіння від гріха та від вічної смерті». Цей Хрест є нашою гордістю.

          Але чим являється ця подія, цей важливий акт, що відрізняє нас від інших, котрі не являються Християнами та яким чином ми можемо пояснити цю різницю? Висловлюючись термінами сьогоднішнього свята: як зможемо обійняти Хрест Ісуса? Святий Павло у своєму Посланні до Галатів (2, 19b-20) каже: «Я – розп’ятий з Христом. І живу вже не я, а живе Христос у мені. А що живу тепер у тілі, то живу вірою в Божого Сина, який полюбив мене й видав себе за мене». Так, Хрест Ісуса – це наше спасіння, наше життя тепер та у вічності, це наша перемога над гріхом і смертю. Обіймаючи Хрест Ісуса, ми викуплені для Божого Царства. У Христі та дякуючи Його перемозі через Його смерть на Хресті, ми проживаємо це наше життя у надії жити завжди з Христом у Його славі.

          Як ми можемо приєднатися до влади, до слави, що випромінюється з Хреста, що випливає з цього джерела нашого спасіння? Як можемо насолоджуватися плодом зі світлого дерева, яким є Хрест Ісуса? Чи можемо взяти участь у наслідках смерті Христа на Хресті? Повторюю запитання: яким чином можемо брати участь у перемозі Христа? Бачу багатьох людей у Києві з хрестом на шиї, а навіть з розарієм на шиї або на дзеркалі в машині. Чи цього вистачить? Чи так спасаємось? Надіємося, що для всіх тих, хто його носить, Хрест Ісуса є чимось більшим від прикраси, більшим від талісману, що використовують без віри або навіть і без Хрещення як якийсь магічний предмет, бо, як прийнято говорити: не зашкодить або ніколи не можемо знати до кінця.

          Воздвиження всечесного Хреста є воздвиженням Христа Бого-чоловіка; обійняти Хрест Ісуса означає обійняти Того, Хто віддав Своє життя на цьому дереві на відкуплення за багатьох. Обійняти Хрест означає дозволити обійняти себе самим Ісусом; означає відкрити своє серце Христові і Його Церкві, як нас заохочує святий Павло в іншому своєму Посланні. Обійняти Хрест означає брати участь у жертві, що чинить плідними води хрещення. Як говорив принаймні один із Отців Церкви: вода без дерева, і тут мається на увазі жертву, довершену Ісусом на дереві Хреста, вода без дерева обмиває тіло, але вода з деревом стає купіллю від гріхів, які інакше провадять до вічної смерті. Ми освячені водами хрещення, котрі є освячені самим Автором Хрещення, Ісусом.

          Обіймаємо Хрест Ісуса через Хрещення, котре не можна отримати так, як зриваємо яблуко з яблуні. Я не можу сам собі уділити таїнства Хрещення; я можу лише отримати Хрещення від Христової Церкви. Немовля, дитина, дорослий, неважливий мій вік чи навіть мої інтелектуальні або фізичні здібності, я є принесений або супроводжуваний Церквою до вод Хрещення, до вод, що дарують прощення і що мені дають спасіння через Хрест Ісуса.

          Нам слід хвалитися хрестом Господа нашого Ісуса Христа. В ньому наше спасіння, життя і воскресіння. Ним ми спасенні та визволені.

          Хресна Жертва звершена один раз і назавжди; купіль хрещення, що єднає нас з Хрестом Ісуса, є також один раз і назавжди. Обійняти Хрест, бути з Христом, це не одноразовий акт. Обійми повторюються; обійми являються постійними. Вибрати Ісуса Христа через вибір Хреста - це вибір постійний, повторюваний; це фундаментальний вибір, так, проте важливо, щоб цей вибір був постійним та вірним.

          Наше життя на землі після Хрещення проходить не без труднощів і, на жаль, рідко без гріха. Може статися, що через тяжкий гріх, через смертельний гріх, ми взагалі відірвемося від Христа, від обняття Його Хреста. Як я не міг охрестити себе самого, як Адам і Єва не могли самі виправити свою ситуацію після акту непослуху якимось іншим вчинком, знову простягаючи свою руку, але цим разом до дерева життя, так само і я не можу сам виправити власні важкі вчинки або занедбання, я потребую Христової Церкви для прощення важких гріхів. У святкуванні Воздвиження всечесного Хреста ми дякуємо Богові за наше життя у Христі, за сакраментальне життя у Христовій Церкві, в особливий спосіб позначене нашим Хрещенням і Таїнством Примирення.

          Але чи є якась інша можливість, інша радість або потіха на світі? На милість Божу! Усе інше минає мов польові квіти. Залишається лише Христос і Його перемога. Автор книги «Наслідування Христа» закликає нас не піддаватися обманові благополуччя та добробуту багатих цього світу; здобуте не вічне; тільки Христос залишається. Він від імені Ісуса стверджує: «Бо коли справді хочеш веселитися і мати мою потіху у цілковиту розкіш, зважай: тільки в погорді всіма світовими принадами, відкинувши всі погані пристрасті, знайдеш благословення, і матимеш за те щедру втіху. Чим більше будеш відсторонюватися від усякої втіхи, яку створіння можуть дати, тим солодші й більші втіхи знайдеш у мене» (книга 3, розділ ХІІ).

          Згідно з давньою християнською традицією, засвідченою багатьма прикладами саме на оцих землях, перш, ніж будувати святиню, місце культу, ставився дерев’яний хрест і напевно перші хрещення, звершені християнськими місіонерами, відбувалися у тіні того хреста. Було б майже правдою ствердити, що кожна церква, кожна парафія починається під покровом святого Хреста. Благаймо Бога, щоб кожна парафія і кожен християнин залишалися міцно з’єднані з Хрестом Ісуса Христа, що нас спасає.


          Слава Ісусу Христу!

Saturday, April 13, 2013

«Кава з директором»

«Ватикан: погляд зблизька»
що таке Ватикан (Святий Престол),
Римська Курія, Колегія Кардиналів,
хто такий Апостольський Нунцій
Київ, 13 Квітня 2013 року


Я отримав лист від брата Войцеха від 15 лютого, із запрошенням представити вам виступ під назвою: «Ватикан: погляд зблизька»; передбачається, що я маю обговорити терміни «Ватикан» та «Святий Престол», описати Римську Курію та Колегію Кардиналів для вас, а також розповісти про себе, чи радше, про мою особливу посаду, посаду Апостольського Нунція; дати вам основну інформацію, якщо хочете. Я гадаю важливим відзначити, що, через те, що я пропустив свято святого Томи цього року, ми домовилися, що пізніше я маю прийти та говорити з усіма вами. Цікаво, що все це відбувається одразу після рішення нашого Святішого Отця Папи Бенедикта зректися папського уряду. Без сумніву, багато хто з вас уважно слідкував за цими подіями, які творять історію, і не потребує загальної інформації; ви вже і так досить поінформовані. Це пояснює, чому для мого виступу було запропоновано цю частину теми «погляд зблизька». Від мене очікується, що я зможу дати вам щось, що ви не можете почерпнути з газет, радіо, телебачення чи інтернету. Чесно кажучи, я сумніваюсь, що це можливо!

Побіжний погляд на «Катехизм Католицької Церкви» може справедливо привести вас до висновку, що моя презентація цього вечора не торкається того, що є сутністю природи Церкви. Тієї сутності, що Святіший Отець як Єпископ Рима є наступником Престолу святого Петра, Апостол, обраний Христом, щоб зміцнювати братів, обраний, щоб зв’язувати разом у любові Церкву, засновану Христом. Церква є серед інших речей видимою та ієрархічною структурою, якою під супроводом Святого Духа керує Папа та всі єпископи у єдності з ним. Впродовж століть багато чого змінилося у тому, яким шляхом людина обиралася на уряд єпископа чи як ставала Папою, але істотним і незмінним залишалося те, що Єпископ Рима є наступником святого Петра та виконує його служіння як Вікарій Христа. Впродовж століть не було очевидних альтернатив єпископу як голові помісної Церкви, що обіймає свою посаду завдяки єдності з Папою та підпорядкування йому як тому, хто видимо заміщає Христа, тут на цій землі, доки часи кінця світу не поєднають усіх нас досконалим чином з Волею Христа.

Отже, сьогодні ввечері, шляхом розрізнення чи прояснення я збираюсь говорити винятково про структуру, яка бере початок з історичної випадковості, про речі, які є дуже важливі, але не являються самою суттю того, що ми розуміємо під Церквою. Я маю на увазі лише ось що: святий Петро знав Ватикан як пагорб по той бік Тибру від міста Рима, це сцена його мучеництва та поховання (коли святий Франциск та святий Домінік прийшли до Рима, шукаючи затвердження для своїх нових Орденів, Папа прийняв їх не у Ватикані, але поблизу Латеранської базиліки); Папа не Єпископ міста Ватикан; він Єпископ Престолу Петра, яким є Рим. Святий Петро, ймовірно, ніколи не використовував вираз Святий Престол (цей вираз набув свого значення та сучасного розуміння у досить недавній час, внаслідок втрати Папських Держав через об’єднання Італії); Римська Курія розвинулася впродовж часів з метою допомогти наступникам святого Петра у звершенні їхніх обов’язків; були необхідні століття та багато змін, щоб Колегія Кардиналів досягнула свого теперішнього вигляду, як групи та особистих співпрацівників Папи, але що важливіше, вони стали виборчою колегією, яка зобов’язана керувати Церквою під час вакантного Престолу Петра та обирати його наступників (Ця група відрізняється від асамблеї Єпископів Церкви, коли вона збирається на вселенський Собор), та нарешті, Папські Легати чи Посланники, до яких належу я, відомі в тій чи іншій формі, починаючи з найперших днів Папи в Римі, але лише десь півтисячоліття та під різними назвами вони існують з тими характерними рисами, які найкраще пасують мені у своїх обов’язках Апостольського Нунція.

Ті з вас, які володіють і українською і англійською мовами, мають справжню насолоду слухати цю промову безпосередньо двічі. Я сподіваюсь, що це допоможе сформулювати вам запитання для дискусії під час другої частини цієї конференції, яка може виявитися більш цікавою, принаймні для мене.

«Ватикан», отже, це маленька територія в центрі Рима, що була домівкою для Пап та оперативним центром для Вселенської Церкви від 1870 року. Ватикан, а також деякі інші будівлі та землі у Римі та довкола міста (Кастель Ґандольфо, наприклад) стали екстра-територіальними/не становлять частини Італії відколи були укладені та набули чинності Латеранські Пакти між Святим Престолом та Італією у 1929 році. Держава-місто Ватикан має губернатора, органи правопорядку, поштову службу, суди, банк та крамниці. Все це дуже гарно, але не має жодного відношення до Католицької Церкви у її суті. Не буде кінцем світу, якщо Папа буде змушений закінчити своє перебування в Апостольському Палаці.

«Святий» або «Апостольський Престол» - це Кафедра або місце уряду святого Петра та його Наступників. В міжнародному праві це є юридична постать, яка представляє Католицьку Церкву. Це не пов’язано виключно з угодами, опрацьованими з Італією у минулому 1929 році. Звичай, традиція, міжнародне право надавала суверенну владу Папі як Голові Католицької Церкви. Так само як до 1870 року, так і після, хоча Папа не мав особливої території, над якою він правив, він все одно продовжував надсилати та приймати легатів/послів, подібно до будь-яких інших правителів.

Зазвичай, ми говоримо про головування Папи над Церквою чи управління єпископа своєю дієцезією як про монархічне. Візантійський світ, особливо, завжди поспішає вказати з гордістю, що їхні керуючі структури є синодальними, що патріарх, митрополит чи єпарх мало що можуть зробити без корпусу радників, які його оточують. Римська Курія складається з секретаріату, Державного Секретаріату Його Святості, який виконує його накази та служить йому в будь-який інший спосіб, але і він також складається з інших відділів: Конгрегації, Трибунали, Папські Ради, Комісії та Академії. За мого життя, розмір та структура Римської Курії надзвичайно зросли. При цьому вона залишається меншою, ніж центральний уряд багатьох маленьких країн. Конгрегації, які є найважливішими церковними відомствами, зазвичай очолені кардиналами, вони виконують для Святішого Отця всю роботу, крім прийняття рішення, в певних питаннях: доктрина, обрання єпископів, сприяння Східним Церквам, робота з євангелізації, справи святих, виховання і підтримка духовенства та загалом розвиток посвяченого життя всередині Церкви. Жодний з цих апаратів, однак, не є застиглим у камінні і не належить до пунктів віри; вони завжди можуть змінюватися, щоб якнайкраще служити Уряду Петра.

На сьогодні, Колегія Кардиналів є досить широкою та інтернаціональною. Окрім тих, що мешкають у Римі та є частиною Римської Курії, більшість з головних дієцезій в усьому світі очолюються архієпископами з кардинальською гідністю. Всі вони мають титулярні церкви також і в Римі, щоб підкріпити той факт, що вони належать до духовенства Рима. Саме духовенство Рима, або якщо зрозуміліше сказати, Колегія Кардиналів обирає Папу. Навіть ті Кардинали, що мешкають за межами Рима, окрім своїх титулярних церков, мають також і обов’язки в Римській Курії. Вони служать як члени Конгрегацій або Папських Рад. Вони регулярно приїжджають до Рима, щоб радитися у цій якості. З причини їхньої гідності, вони також мають бути довіреними порадниками Папи і формально вони це роблять через участь у різних Конгрегаціях. Деякі з них, неформально, несуть особливу ношу зі Святішим Отцем та з певних питань можуть радити йому безпосередньо.

Для усіх практичних цілей, окрім Кардиналів та найвищої верхівки Державного Секретаріату, дуже рідко кому доводиться мати справу безпосередньо з Папою; ми (єпископи Церкви та навіть ми, Папські Легати) зазвичай маємо справу з певними офісами Римської Курії. Коли я був на Карибах, то перебував на місійній території та мав справу майже виключно з Конгрегацією з євангелізації народів. Тут в Україні правилами передбачено, що моїм головним контактом для усього є Державний Секретаріат; вони координують справи, скажімо, для Латинської Церкви щодо призначення єпископів або з Конгрегацією у справах Східних Церков для Української Греко-Католицької Церкви. До того ж, я маю багато справ безпосередньо з Конгрегацією у справах Східних Церков, та, оскільки православні християни є більшістю тут в Україні – також з Папською Радою сприяння єдності християн. Ці офіси оцінюють мої дослідження чи спостереження з будь-якої заданої теми та радять, відповідно, Святішому Отцю, якщо справа є такою, що потребує його втручання. Багато влади, і це правильно, делеговано, і отже, Римська Курія може щоденно вирішувати багато справ не звертаючись до Папи.

До часів Другої Світової Війни значна кількість [працівників] Римської Курії були частиною того, що називається поширеним терміном «чорне дворянство». Це були племінники або кузени Пап та їхні родини, оскільки вони мали Папу в родині, навіть десятиліття чи століття по тому вони могли претендувати на те, щоб бути частиною Папського Двору. Католицьке дворянство Європи мало також особливі претензії для священиків-синів на визначні місця в Церкві. Ця ситуація мала свої достоїнства: facit, Митрополит Андрей Шептицький. Хто знає, чи ця людина великих талантів та потенціалу була би визнана, якби він не мав такого родинного походження?

Світ змінився, однак, і досить радикально, настільки, що на Другому Ватиканському Соборі один із закликів до змін стосувався інтернаціоналізації Римської Курії; деякі, можливо, навіть більшість Отців Собору хотіли не лише позбавити прав чорне дворянство, але також в загальному зменшити італійський вплив у Курії через інтернаціоналізацію. Пройшло п’ятдесят років, а робота все ще триває, не так через те, що італійці не дозволять змусити їх піти зі своїх привілейованих місць, як з багатьох дуже практичних причин. Якщо робоча мова Церкви, якою розмовляли в усьому світі священики та єпископи, була би латина, тоді інтернаціоналізація від верхівки до низів могла би відбутися набагато швидше. Оскільки ми потребуємо спільної мови, і, як вони кажуть «when in Rome do as the Romans do» «коли в Римі – роби як римляни», італійська стала робочою мовою і для Римської курії і для дипломатичної служби, до якої я належу. Не могло бути інакше. Кардинал Казаролі казав у вісімдесятих роках, що для ефективності дипломатичної служби та потреб Курії, одна третина [студентів] Папської Церковної Академії, яка готує священиків для цієї служби, повинна бути італійцями. Це говорить прагматизм. Інтернаціоналізація Римської Курії є і, напевно, завжди буде залишатися роботою у процесі, доки, звичайно, ми всі не повернемося говорити, як у минулому, латиною.

Що таке Апостольський Нунцій? Це один з двох типів Папських Посланників найвищого рангу, постійний чи резидент. Існують також Апостольські Делегати, які винятково представляють Папу на територіях, які або не здатні надіслати чи отримати послів (не суверенні) або які не намагалися встановити дипломатичні зносини зі Святим Престолом з власних причин (Комуністичний Китай, Північна Корея, Саудівська Аравія – серед цих небагатьох). Апостольський Нунцій, або Папський Нунцій, отже, є Послом Святого Престолу для даної суверенної одиниці, зазвичай країни, який, водночас, є посланим для місцевої Католицької Церкви. Він розділяє служіння Петра зв’язувати разом Церкву у любові та зміцнювати братів.

Він або його посада не є та ніколи не повинні зводитися до простого роз’яснюючого офісу комунікацій. Папа та єпископи є видатними ієрархічними постатями, вони керують Церквою. Я допомагаю їм здійснювати їхню місію. Найбільш делікатною відповідальністю, якою володіють Папські Представники, є підготовка всієї інформації для Рима, для Папи, щодо призначення єпископів. Щоденна діяльність Нунція відрізняється в залежності від того, де у світі він перебуває. В зонах, де йде війна чи областях великого нещастя, він, можливо, буде покликаний передусім свідчити співчуття та солідарність Папи. Часто для нього є важливим дуже докладно інформувати щодо дійсності Церкви в окремому регіоні.

Що робить Нунцій в Києві? Що відрізняє Україну чи робить її особливою? Гадаю, я маю відповісти досить відверто, що я ніколи ніде у світі не був в такому місці, де існувала би така нагальна потреба ще досі зцілювати пам’ять, примирювати людей. Що я роблю для цієї проблеми? Можливо, я ще не роблю достатньо. Наразі, тим не менш, я вчусь, я слухаю, я намагаюсь зрозуміти, що роз’єднує католиків, що роз’єднує українців. Я хотів би попросити вас молитися за мир та примирення на цій землі. Я хотів би попросити вас зробити свій внесок у солідарність та глибоку взаємоповагу серед людей, які в більшості своїй ще навіть не народилися тоді, коли такі великі страждання були завдані цій землі.

Професійні дипломати Святого Престолу є всі священиками білого духовенства, які здобули докторати та спеціальну підготовку з канонічного права, та які мешкали щонайменше два роки в Папській Церковній Академії в Римі. Зазвичай, ми молодші, коли починаємо та просуваємося від сімнадцяти до двадцяти років у службі, зі змінами у призначенні приблизно кожні три роки, доки нас не призначають головою місії, Нунцієм, з гідністю Архієпископа. Далі Нунції продовжують працювати з довшими призначеннями, в середньому від чотирьох до шести років, до пенсії у віці 75 років, як і будь-який інший єпископ. Святий Престол підтримує дипломатичні зв’язки зі 180 країнами, а отже, нас має бути понад сто по всьому світу. Зазвичай, в Нунціатурі, окрім Нунція, є також ще один священик, який є професійним дипломатом. Великі Нунціатури можуть мати додаткових дипломатів.


Хтось може зараз думає: «ну, і коли ж Нунцій збирається сказати щось про цей погляд зблизька?». Можливо, саме для цього і було відведено час для дискусії? Побачимо!

Wednesday, January 16, 2013

ОКТАВА МОЛИТВ ПРО ЄДНІСТЬ ХРИСТИЯН



20 січня 2013 року
Київ

«З чим мені перед Господом з’явитися, уклонитися перед Богом Вишнім? Чи мені стати перед Ним із всепаленнями, з однолітніми телятами? Чи будуть Господу до вподоби тисячі баранів, десятки тисяч потоків олії? Чи маю Йому дати мого первенця за мої переступи, плід мого лона за гріхи душі моєї? Тобі сказано, о людино, що є добре і чого Господь від тебе вимагає: лише чинити справедливість, любити милосердя і покірно ходити з твоїм Богом» (Міхей 6:6-8).
«Що вимагає Господь від нас?» Це тема Тижня молитов за єдність християн в дві тисячі тринадцятому році. Тема була опрацьована певною групою студентів з Індії; розглядає соціальну проблему, типову для тієї країни; і, натхнена словами пророка Міхея, вона запрошує, закликає нас практикувати справедливість, наші серця наповнити співчуттям до інших, йти з покорою в єдності з Богом та згідно з Його святою волею.
Цих три вірші пророка Міхея дуже популярні, особливо між людьми, далекими від традиційних Церков, від практики віри з її літургійними виразами як наша. Ці слова часто пояснюються в ключі моралізування; притягують особливу увагу тих, хто зводить віру до так званого social Gospel – «соціального Євангелія». Ми ризикуємо великим непорозумінням, якщо залишимо пояснення слів пророка тим, хто не закорінений міцно в нашій Традиції віри. Ризикуємо зовсім втратити смак, багатство послання, якщо не вміємо доцінити ці слова, якщо не знаємо де саме ми повинні поставити наголос. Яка з оцих трьох цінностей несе на собі всю вагу або творить основу християнського будинку: «чинити справедливість, любити милосердя чи покірно ходити з Богом»? «Що вимагає Господь від нас?»
Індія! Ті студенти багато працювали, щоб приготувати матеріал на цей рік і тема сама по собі є доброю. Я дійсно вірю в послання пророків, як і в те, що воно говорить про найважливіше, що повинно характеризувати мою жертву як християнина. Коли мова йде про мою жертву, яка була би приємна Богу, то не йдеться про щось відділене від мене, але саме про мене самого, про моє життя, посвячене через особисту старанність, щоб жити справедливо, з милосердям до інших, в покорі перед Богом, котрий мене створив та спас. Авторитетне навчання пророка Міхея в Старому Завіті знаходить своє повне виконання в Новому Завіті в особі Ісуса Христа, самого Бога, що нас спасає, як читаємо на початку десятого розділу Послання до Євреїв:
«Тому, входячи у світ, Христос каже: Ти не хотів ні жертв, ані приношення, але приготував мені тіло. Ти не вподобав собі ні всепалень, ні жертви за гріхи. Тоді я сказав: Ось іду, бо у сувої книги написано про мене, щоб виконати Твою волю, Боже» (Євр 10:5-7).
«Що вимагає Господь від нас?»… Він просить, що ми виконували Його волю, як Син виконав волю Отця. Однак можна запитатися, чи Господь не вимагає щось особливе від нас тут, у Києві? Що значить для нас, тут і сьогодні, достосувати наше життя до життя/жертви Христа? Матеріали в брошурі на цей рік нам дають забагато і одночасно замало, щоб відповісти на це питання. Вірю, що Господь просить набагато більше ніж спільне зусилля з боку порядних християн в якомусь проекті, скерованому на соціальну справедливість, чи не так?
Можливо, зуміємо зрозуміти коли визнаємо, що сама лише справедливість не вистачає пророкові і тим більше не задовольняє Бога. Можливо, у визнанні, що саме лише милосердя до інших не вистачить; можливо, визнаючи, що наша особиста жертва на користь інших, в сфері справедливості чи милосердя, була б всепаленням без адреси; можливо, так зможемо зрозуміти, що Бог передусім просить нашого покірного приєднання до Його Божої Особи на шляху цього життя. Бажана жертва - це жертва справедливості, пом’якшена милосердям та перш за все прожита в глибокій єдності з Богом і в уважності на Його слово.
Від нас тут, у Києві? «Що вимагає Господь від нас?» Він просить те, що є добрим. Один лише добрий, каже Євангеліє, тобто Бог. Святий Ігнатій з Антіохії наполягає, що найбільша слава Божа – це людина, яка живе повним життям; немає іншого представника серед створінь, який міг би об’являти Творця як людина; світ був спасенний в і через Бога, що став Людиною.
Цього року на Різдво дві сім’ї відкрили мені свої двері. У першому випадку, разом зі всіма типовими святковими традиціями, я зауважив сильний опір з боку господарів вимовити святе ім’я Ісус, Божого Дитяти (як співаємо в колядах), та Божої Матері, Пріснодіви Марії. В іншому випадку прекрасні українські різдвяні пісні навіювали навколо вертепу атмосферу справжньої молитви та зосередження. В цій другій сім’ї, дійсно віруючій, була свідомість їхньої єдності з Богом, свідомість присутності Того, хто нас кохає. Відчувалася їхня досконала радість, їхня надія і вдячність за присутність Господа. Саме це просить Господь від нас!
Не хочу нехтувати чи недооцінювати зусилля цих добрих індійських студентів, але вони мали би сказати щось більше або ж лише одне. Краса слів пророка Міхея, збагачені вченням Євангелії в тисячолітній Традиції Церкви, пояснює, що те найважливіше – ходити з Богом в покорі – нам вистачить і дозволяє нам наповнити світ, що знаходиться у темряві, світлом Сина. З’єднані з Господом ми стаємо тими, хто вершить справжню справедливість, яка приносить свободу; з’єднані з Господом наше милосердя не тільки уникне неоднозначності, але дихатиме навколо життям Святого Духа.
«Тобі сказано, о людино, що є добре і чого Господь від тебе вимагає: лише чинити справедливість, любити милосердя і покірно ходити з твоїм Богом».
«Христос каже: …Ось іду, бо у сувої книги написано про мене, щоб виконати Твою волю, Боже».