Thursday, April 23, 2015

Конференція Апостольського Нунція з нагоди паломництва до Національного Санктуарію Матері Божої Бердичівської богопосвячених осіб Римо-Католицької Церкви в Україні 24 квітня 2015 року



Коли голови двох Конференцій чоловічих і жіночих богопосвячених інституцій тут, в Україні, запросили мене з конференцією на сьогодні, то дали вказівку: тема – на Ваш вибір… Здається, вони довіряють мені? Побачимо!
Сподіваюсь, що всі прочитали Апостольське послання, яким Святіший Отець Франциск проголосив Рік богопосвяченого життя, що розпочався тридцятого листопада минулого року та продовжиться до свята Стрітення Господнього в дві тисячі шістнадцятому році. Якби я хотів сьогодні зосередитися на цьому документі, то міг би з користю використати цей час, щоби обговорити слова Папи та шукати їхнього застосування до нашої української дійсності, але я цього не буду робити. Вважаю, що краще лишити це завдання вам або, можливо, для круглого столу після сьогоднішньої Меси. Це суттєво, щоб це завдання дискусії чи роздумів над Апостольським Посланням було виконане передусім вами, особами, до яких цей лист був скерований. Ви повинні докласти своїх зусиль, щоб застосувати до української дійсності звернення чи виклик, представлений Папою Франциском у своєму Посланні. Більш того, це завдання є обов’язковим для вас. А зараз я хочу спробувати зробити щось інше.
Сьогодні багато людей в Україні запитують і думаю, що можна ставити ці запитання: Чого хоче Бог сьогодні для України? Якою перед Богом є доля народу сьогодні? Яку роль відіграє Католицька Церква (Греко- і Римо-Католицька разом) в Божому плані для України? Зокрема, яка роль маленької Римо-Католицької присутності в цій державі? Як повинні римо-католицькі богопосвячені особи включитися в цей Божий план?
Кожного дня я зустрічаю людей, які бажають знати відповіді саме на ці питання, посеред російської агресії проти України, посеред всієї цієї пропаганди проти цього народу, посеред руйнувань, що в той чи інший спосіб торкаються мільйонів людей, посеред мук, болю, смерті: «Чого хоче Бог сьогодні для України?» Якою є перед Богом доля народу сьогодні?
Та ні, Владико! Це було б забагато – вважати, що можна дати відповіді на подібні питання! Можливо. Подивимося, що можемо сказати, розпочинаючи з останнього питання. Отож, останнє питання:
Як повинні богопосвячені особи включитися в цей таємничий план Бога, що кохає свій народ?
На жаль, не буде особливої користі у тому, щоб дати невиразну відповідь, яку можна було б застосувати однаково як до кляузурових сестер, до життя монашого чи жебрачого, так і до осіб, що працюють в апостольстві  згідно з дуже широким спектром різних харизм. З іншого боку, час, який маємо зараз у нашому розпорядженні, обмежений. Надіюсь, що ніхто не буде проти, якщо я обмежуся лише деякими рисами, які ви всі маєте спільно.
Покликання до богопосвяченого життя в Римо-Католицькій Церкві не представляє собою ієрархічне служіння; не йде мова про покликання до того, щоб займатися потребами керування чи управлінням у Церкві, але передусім про посвячення себе Богу в Церкві, тобто йдеться про покликання харизматичне.
Святий Дух завжди брав верх з богопосвяченим життям протягом всієї історії Церкви. Історично ваше життя завжди було таким в Церкві протягом всіх часів, починаючи з окремих присвячень себе ще до народження спільнотового життя, скажімо, від перших дів мучениць, наречених Христа, в апостольський період; так само воно було завжди таким, в залежності від вимог кожного історичного періоду. Святий Дух зробив з вас дар світові, дар завжди відповідний до кожної історичної епохи: монашество для оживлення суспільства і культури; місіонери для нових народів, що перевернули стару римську імперію; жебрачі Ордени для виправлення світу, що страждав на кризу цінностей та був беззахисний проти нападів невірних; реформатори проти хвиль єресей, які супроводжували нас понад пів тисячі років; чоловіки та жінки милосердя, промовисті свідки спасаючої любові Христа, уділеної героїчною щедрістю Його нареченої, Церквою.
Сьогодні, посеред суспільної кризи, що не лише ставить під сумнів історичну спадщину двох тисячоліть християнства, але й вимагає від вас чималих зусиль на захисті ваших основоположних і традиційних харизм, ця криза вимагає також іспиту сумління, аби розпізнати, що дійсно є харизмою, а що лише чимось поверховим. Богопосвячене життя було завжди даром для Церкви в кожному часі і в кожному місці, пробуджене Святим Духом через посвячення чоловіків та жінок, уважних на голос Бога.
Як повинні богопосвячені особи включитися в цей план Бога, котрий кохає свій народ? З великою довірою, в рамках харизми, характерної для кожного згромадження, ви повинні намагатися сьогодні осяяти навколишній світ світлом Христа. Це здійснюється через життя, підтримуване молитвою, через пошук Нареченого, через близькість Бога-Спасителя. В певному значенні, це завдання має бути легшим до виконання сьогодні і саме тут, в Україні. Через досвід Майдану і після нього впало багато масок; сьогодні у багатьох, можна сказати, вимагання стали меншими. Не кажу, що тут, в Україні, є менше гріха чи що люди живуть вірою інтенсивніше, ніж деінде, але, можливо, що спадщина радянського періоду не зробила питання віри важчим, ніж на секуляризованому Заході; мабуть, жертви і страждання, особливо протягом останнього року, зробили багатьох в Україні більш чутливими до духовних цінностей, більш відкритими на пошук Бога в особі Ісуса Христа.
Треба сказати чітко: це не є богопосвячене життя саме в собі, що не стоїть на висоті виклику сучасного світу; проблемою є сам світ настільки одержимий, що потрібно самого Ісуса, щоб визволити людей. Повторюю – для вигнання демонів потрібно більше молитви. Часто вона є душею нашого свідчення, яке не завжди є достатнім перед обличчям викликів сучасного світу. Ваше життя має бути укрите в молитві в середині Пресвятої Трійці, в середині Пресвятого Серця Ісуса.
Дякуючи Божій благодаті, ви, як особи посвячені та вірні своїй харизмі, маєте завжди можливість через прості засоби, через молитву і катехизу, слідуючи літургійному календарю, прикрашеному народними традиціями, через Таїнства і сакраменталії, як Розарій та Хресна Дорога, заспокоїти прагнення тих, хто шукає Бога. Ваша особиста святість, ваша молитва і ваша вірність традиції Церкви, ви самі, запалені любов’ю Бога і ближнього, ви просто так маєте змогу привести до Бога добре налаштований світ. Ваше свідчення і ваші вчинки, твердо засновані на скелі вашої довіри до Христа-Бога, спасуть світ. Спасіння звершує сам Бог; ми маємо лише служити Йому з усього серця. Та, однак, нас так мало!
Яка роль маленької Римо-Католицької присутності в цій державі?
Не забувайте про гірчичне зерно! Дозвольте з великою надією, щоб засяяло ваше світло! Світ навколо схильний відчути та прийняти невеличкий подув, який пророк Ілля відчував на Божій горі Хорив. Українці знають, мабуть, краще від деяких інших народів природу, цінність духовного виміру Божого дару своєму люду. Крім цього, з приводу всіх тих страждань цього року, мушу ствердити, що люди, котрі перед цим задовольнялися крихтами Нью Ейдж, тепер виказують готовність прийняти щось більше, можливо, навіть повноту Євангелії нашого спасіння у Христі. Цей світ потребує вас; цей світ чекає на вас:
-         Вас, чоловіків та жінок кляузури і монастиря. Ніколи не було просто розпізнати таке покликання; ви є і завжди будете нечисленні, але тепер, більш як коли-небудь, потрібне приховане життя в боротьбі з темними силами.
-         Вас, чоловіків і жінок апостольської діяльності. Ваше служіння та посвята зараз необхідні як ніколи для блага суспільства, так ослабленого та пригніченого війною: біженці, сироти, все більш бідніші люди через дестабілізацію суспільства, поранені й хворі, зневірені через те, що перетерпіли особисто чи в родині. Спасаємо один одного через прийняття іншого, кожного особисто. Маємо на увазі чудо, що розмножується і поширюється від однієї особи до іншої, але яке поширюється невпинно.
-         Світ потребує вас, священики, вашого служіння таїнств та сакраменталій, через серйозність, через побожність, через героїчну готовність, передусім в уділенні таїнства примирення.
Українські єпископи, перебуваючи недавно з візитом Ad limina, принаймні частково представили в Римі бачення Римо-Католицької Церкви в Україні, вже обговорене з Римською Курією з нагоди попередніх візитів Ad limina. З надією говориться про Церкву, що розвивається, яка після вигнання чи знищення католицької меншості в двадцятому столітті, зараз розбудовується, виходить назустріч тим, які не знають віри. Говориться про Римо-Католицьку Церкву, що набирає вигляду Церкви місійної щодо українського народу, щодо народів, які часто були позбавлені християнської віри чи хрещення з причини репресій у радянський період, після якого увійшов секуляризм, не менш сильний від того, що спустошує західний світ.
Ми не можемо відтворити Хрещення Русі і тому, як Церква меншості, Римо-Католицька Церква, мала як є, нехай буде особливо дієвою в несінні світла Євангелія тим, хто перебуває в гріхові та тіні смерті, кожному особисто.
Яку роль відіграє Католицька Церква (Греко- і Римо-Католицька разом) в Божому плані для України?
В певному значенні, відповідь на це питання ще не чітка. Дихання обома легенями, яке мріється передусім для Церкви в Європі, повинно бути дійсністю тут, в Україні, але, на жаль, це не так.
Я дуже покладаюсь на вас, харизматичне крило в Церкві, в подоланні цього блокпосту; сподіваюсь, що інституції богопосвяченого життя, греко- і римо-католицькі, зможуть дати скромне і достовірне свідчення єдності в Христі, так бажаної Богом для свого народу.
Треба розпочинати із середини власних згромаджень. Дуже часто самі згромадження дають поганий приклад того, що хотів Бог для своєї Церкви. Пам’ятаю, як після мого призначення в дві тисячі одинадцятому році, ще перед моїм прибуттям в Київ, я мав нагоду розмовляти з одним польським ченцем, з провінції чи віце-провінції, чи якоїсь маленької спільноти тут, цього не пам’ятаю, але яка мала покликання звідси, котрий мав небагато зрозуміння для своїх українських співбратів… Поділи в самому згромадженні досконалого життя! Хрест, любов Христа нехай нас преображає, нехай нас спасає! В позитивному значенні, знаю інституції богопосвяченого життя тут, що мають обидва обряди, які одночасно випромінюють чітке розуміння родинної тотожності з усією інституцією, візантійською і латинською. Хрест, любов Христа нехай нас преображає, нехай нас спасає!
Давнє словництво канонів розрізняло поміж регулярним кліром та кліром світським. Під світським кліром розумілося дієцезіальних священиків, а під регулярним – священиків-ченців. Регулярний клір був виключений з-під влади єпископа; богопосвячені, оскільки підлягали папській владі, мали свій власний Устав і тому були на папському праві. Також і для жіночих згромаджень та товариств богопосвяченого життя, навіть якщо історія з ними трошки складніша, діє той самий принцип. Мир між католиками, такий омріяний всіма Папами, від завершення радянського переслідування, повинен бути для вас першочерговим завданням. Допоможіть мені з цим єдиним особливим завданням щодо України, дорученим мені Папою Бенедиктом під час аудієнції перед моїм виїздом в Україну в дві тисячі одинадцятому році, а саме: зміцнювати мир між греко- і римо-католиками!
Ця непоступлива поведінка, що царює часто між греко- і римо-католиками, є дуже незрозумілою в очах молоді, що шукає своє місце перед Богом; між нами, католиками, ми не зможемо вести світ до Христа з такими насмішками, заздрістю чи навіть зневагою, що іноді характеризують відносини між греко- і римо-католиками. Є щось надзвичайно справжнього в досвіді такого руху як Тезе. Можливо, він представляє свого роду екуменічний іренізм без відповідного еклезіологічного виходу, але мені здається це кращим свідченням Хреста Ісуса і запрошенням Отця, котрий прагне прийняти своїх синів тепер у Свою Церкву, а потім на завжди до Свого Царства.
Ви маєте освятити свої серця, жити вашою харизмою у спільноті з запалом і старатися особливо заохочувати тих інших, що тягнуть той самий візок разом із нами. Чітке розуміння місії допоможе подолати багато перешкод, які зараз здаються нездоланними, з причин, які можна звести до браку уяви та небажання пробачити гріхи і образи, що не стосуються вже нікого на поверхні землі.
Чого хоче Бог для України сьогодні? Якою є доля народу перед Богом сьогодні?
Багато років тому в Італії жартували, що італійці народжуються католиками, а хрещення – це чиста формальність. Так, мова йде саме про жарт, який, однак, має в собі маленьке зерно істини щодо безцінної вартості культурного контексту для життя віри якогось народу. Якщо згідно з першим питанням старого Катехізму говориться, що Бог нас створив, щоб ми Його пізнавали, Його любили та служили Йому у цьому житті, аби могли насолоджуватися вічним життям з Ним у небі, то відповісти на питання про долю українського народу перед Богом сьогодні повинно бути так само легко.
Кілька днів тому я читав одну статтю про архітектуру храму як дому молитви для звершення таїнств. Автор абсолютно відкидав сучасне поняття храму як простору для зібрання спільноти. Він посилається на якості класичної архітектури римо-католицьких храмів і робить це саме з класичними моделями маленьких візантійських храмів: вони складаються з квадрату, поставленого в центрі хреста, коронованого куполом, з середини якого царює образ Христа Пантократора, Христа Вседержителя. Як стверджує цей автор статті, така будова виражала ідею Бога, яким Він є у Своїй повноті у Христі, всемогутнього, але саме там близького, над головою кожного вірного у тому маленькому храмі.
«Чого хоче Бог для України сьогодні?» Просто того, щоб Його улюблений український народ, такий близький Його Серцю, Його Пресвятому Серцю, знав Його таким, яким Він є, як Того, хто його кохає. Цей народ призначений пізнати щедру й спасительну любов Бога через ваші руки. Ви покликані бути «Христофорами», тобто носіями Христа Пантократора, Христа Вседержителя, котрий має і може зробити все. Ви повинні робити той купол для малих і великих, ділячись особливою близькістю Божої присутності в житті кожної окремої людини.
Часто в моїх особистих молитвах я думаю про тих двадцять одного мученика християн-коптів, з котрих один походив, здається, з республіки Чад, та отримав хрещення в крові мучеництва, не бажаючи відокремитися від Ісуса, якого так кохали його двадцять товаришів.

Якою є доля народу перед Богом сьогодні? Розквіт, правова держава, незалежність чи щось інше? Мені здається, що все це тьмяніє перед безцінним даром, який ви можете щедро уділити цьому народу, людина за людиною.

Sunday, April 5, 2015

Неділя Пасхи – Воскресіння Господнє



5 квітня 2015 року, Київ
Катедральний храм св. Олександра

Діян 10, 34а.37-43
Цей день – Господній, веселімось в ньому!
1 Кор 5, 6б-8
Христос, наша Пасха, був принесений у жертву; тож в Господі вчинімо свято.
Йн 20, 1-9

Алілуя! Христос воскрес!

Коли я працював три роки в Святій Землі в Єрусалимі, на Оливній горі, дехто розказував мені про стрес, особливо для єврейських жінок, який супроводжував приготування до єврейської Пасхи: жінки повинні були вимити всі тарілки та миски в домі, щоб усунути будь-який слід закваски, готуючись до так званих днів опрісноків. Бідні жінки! Не думаю, що чоловіки спішили допомогти їм. Це прибирання мало бути дуже ґрунтовним.
Святий Павло знав усі ці звичаї ще від часів Христа і, звертаючись у своєму посланні до Корінтян, яке ми чули сьогодні, пояснює зусилля, необхідне для відзначення великого свята Христа, нашої Пасхи, без жодного сліду старої закваски лукавства й злоби. Текст сьогоднішнього другого читання короткий, тому прочитаю його знову:
Хіба не знаєте, що невелика кількість закваски заквашує все тісто? Усуньте стару закваску, щоби бути новим тістом, бо ви прісні, адже наша Пасха – Христос, принесений у жертву. Тому святкуймо не в старій заквасці й не в заквасці злоби та лукавства, а в опрісноках щирості та істини.

Сподіваюсь, що ніхто не втомився до виснаження, роблячи типове християнське прибирання під час Великого Посту, тобто прибирання моральне і духовне у власному житті. Гадаю, відповідатиме посланню святого Павла на Пасху наполягання на тому, що незважаючи на наш обов’язок навертатися, відкидати гріх у своєму житті, однак було би помилкою цілковито виснажити себе на свято Пасхи. Хоча, з іншого боку, не було б теж справедливо бажати святкувати Христа в день Його перемоги над гріхом та смертю, тобто сьогоднішнє свято, без жодного зусилля, зробленого з відповідною щирістю та з пошаною до правди.
Отож! Як себе почуваємо сьогодні? Що ми зробили з нашим християнським життям протягом останніх сорока днів? Чи можемо щиро та істинно святкувати з Воскреслим Христом?
Хай Пасхальній Жертві вічна слава лине,
Хай її прославлять християни спільно.
Іноді також і наше пасхальне святкування продиктоване, швидше за все, народними звичаями і традиціями. Може статися, на жаль, що наші традиції на пасхальні свята будуть виконані без душі, без серця. Жаль, тому що всі ці гарні традиції потрібно зберігати й розвивати, особливо писанки, що промовляють до нас так по-сімейному про велику, невимовну тайну Воскресіння Христового.
Отож! Як себе почуваємо сьогодні? Що ми зробили з нашим християнським життям протягом останніх сорока днів? Чи можемо щиро та істинно святкувати з Воскреслим Христом?
Звісно, в радості з Воскресіння було би неправильно говорити про те, що вдалося чи що не вдалося під час нашого Великого Посту. Мало хто серед нас може похвалитися завжди і всюди досягнутим успіхом у своєму житті, а тим більше – у своїй покуті. Нам завжди чогось бракує, що може бути причиною смутку чи незадоволення. Стараймося дійсно зробити якнайкраще те, що від нас залежить, а все інше щиро залишмо Христові! Коли було знову віднайдено забуту і закинуту книгу Закону, то – як пишеться у Старому Завіті – було приготовано один спеціальний день, щоб показати святу книгу Закону всім, під час великого зібрання чоловіків, жінок і дітей, достатньо великих для розуміння, а потім книгу було прочитано пророком і пояснено народу левітами. Народ гірко плакав під час читання, визнаючи перед Богом власні проступки та гріхи. Керівники ж Ізраїлю, натомість, заохочували народ не плакати, але радіти та святкувати, зробити святковий бенкет, покладаючись на любов Бога, котрий повернув Закон Своєму улюбленому народу.
Пасха є ще більше знаменною в цьому значенні. Пасха – це чиста пам'ять про Божу любов до нас у Христі, померлому і воскреслому. Пасхальне «Алілуя» викликає переповнену радістю відповідь, що уповає на щедру любов Ісуса до нас.
Святкувати Пасху з опрісноками щирості та істини! Пасха не полягає лише в наших діях чи бажанні досягнути якоїсь мети, але – у нашому відреченні, у нашому зусиллі усунути все те, що може затьмарити чи ослабити нашу радість з повного занурення в перемогу Христа. Саме щирість та істина роблять нас відкритими до прийняття, сприйнятливими; Ісус дає нам самого себе, повністю, а ми отримуємо і насолоджуємося Його безцінним даром.

Алілуя! Христос воскрес!