Євангельське сопричастя богопосвячених осіб РКЦ та УГКЦ в Україні

 15 вересня 2015 р.

Завдання богопосвячених осіб у скріпленні сопричастя

обох католицьких Церков в Україні

Четверо настоятелів у своєму запрошенні на цю зустріч згадували про їхній дуже позитивний досвід співпраці, коли вони аж два рази пробували організувати проведення міжнародної європейської конференції тут, в Україні, яка, однак, так і не відбулася. Чи це не прекрасно? Знаходити натхнення для добрих справ навіть серед розчарувань аж двох невдач, зумовлених зовнішніми факторами, що не залежали від нашої доброї волі! Вітаю! Нехай буде подяка Богу за це, як також і за рік богопосвяченого життя, проголошеного Папою! Можна сказати, що цей рік приходить саме вчасно як запрошення йти далі і розглянути тему, обрану для цієї зустрічі.

Завдання богопосвячених осіб у скріпленні сопричастя обох католицьких Церков в Україні. Я міг би зробити довгу промову щодо історії розчарувань і зранень, говорити про принаймні чотири століття непорозумінь між греко- і римо-католиками тут, що сьогодні кидають сумну тінь на наше святкування сопричастя, сопричастя наново відкритого і яке ми ще маємо відкрити. Але не зроблю цього. Краще повернімося до in medias res, до серця питання, і просто скажімо, що перед двома Церквами в Україні і перед вами, богопосвяченими особами, стоїть великий виклик. Це великий виклик для кожного охрещеного: боротися з запалом, аби зберігати і зміцнювати узи єдності між нами. Щоб краще зрозуміти, яким є наше завдання, використаємо образ доброго християнського подружжя, що вимагає від наречених багато праці і великої посвяти, а навіть героїчних жертв.

Це стосується також, а можливо і передусім, вас, богопосвячених, посвятити своє життя на користь сопричастя, бажаного Христом, дати свідчення українському католицькому світові. Боротьба за це розпочинається в спільнотах, в лоні кожного інституту богопосвяченого життя, і охоплює всю Церкву. Це боротьба на користь любові; досконала любов понад усе - це наше покликання.

Не бійтеся колосальності виклику! Внесок, який ви можете зробити для збагачення чи поглиблення цього сопричастя, належить до суті вас самих і вашого покликання, тобто випливає з глибини вашої тотожності як осіб, посвячених Богу. Не йдеться про щось, що необхідно тільки відкривати чи вигадувати, ще менше йдеться про щось, що може вас привести до конфлікту з ієрархією Церкви. Це джерело є вашим; завдання, що так глибоко закорінене у вашій тотожності богопосвячених осіб, має свої аспекти суттєві, або ж універсальні, але також і другорядні та властиві лише Україні.

Для кожного з вас основним натхненням залишається власна харизма кожного чернечого інституту. Для всіх, незалежно від особливої харизми свого інституту, йдеться про поєднання з Хрестом Ісуса в єдності із Серцем Марії, Божої Матері. Ми, римо- і греко-католики, народжені в тому самому джерелі Хрещення, маючи ту саму Церкву Христа за Матір, маємо зрозуміти себе взаємно через наш спільний досвід Божої Матері як нашої Матері. В Христі через Марію маємо бачити себе, греко- і римо-католиків, як братів і сестер, в тому самому домі Церкви, не лише в містично-духовному значенні, але також у спосіб, який можна побачити і доторкнутися, з Папою, Єпископом Рима і Вікарієм Христа як гарантом нашої єдності. З Марією, яка поруч із нами, ми маємо ту впевненість, яка нас підтримує у цьому світі, аж доки не повернеться Ісус у Своїй славі наприкінці часів, Він, улюблений Син Божий, котрий спасає нас від гріха і смерті.

Не кажу, що сильне відчуття бути дитиною Марії є шляхом до неба, але Вона несе нас на руках, як наша Мати, Вона збільшує і зміцнює нашу надію на Господнє слово. З цією свідомістю ми зміцнюємося в нашому сопричасті через прийняття євангельських рад, через складання тих самих обітів убогості, чистоти і послуху. Вміння, інтенсивність, з якою ми переживаємо наше посвячення, це не лише наша спільна дорога до неба, але також і наш дар Церкві та наш внесок у єдність, бажану Ісусом, про яку Він молився у своїй первосвященицькій молитві, як читаємо в Євангелії від святого Йоана.

Не говорю про абстрактні речі, але хочу зосередитися на тому, що найважливіше. Як взірець наведу вам лише один приклад чи ілюстрацію того, що маю на думці.

Окрім послання Папи всім вам на рік богопосвяченого життя, кардинал Леонардо Сандрі, Префект Конгрегації у справах Східних Церков, написав один лист, передусім для того, щоб нагадати про величезний особливий спадок, який треба в цей рік розвивати у відповідних Східних Церквах. В четвертому пункті свого листа до ченців обох обрядів кардинал говорить про монастирі та чернечі доми як про духовні центри, відкриті для всіх. Він цитує дев’ятий пункт «Декрету про оновлення чернечого життя» Perfectae caritatis: «Тому ченці, зберігаючи своєрідний характер інституту, нехай оновлять давні благодійні традиції й так пристосують їх до сучасних духовних потреб, щоб монастирі стали неначе розсадниками (живими центрами) для духовного зростання християнського народу». Кардинал, як і Соборні отці, бажає розширити це давнє завдання, типово монаше, на всі доми богопосвячених осіб, що я зауважую тут, особливо в тих місцях, де католицька присутність є невелика. Там, де парафія чи не існує, або ж є дуже невеликою і слабкою, дім богопосвячених осіб стає таким маяком, що притягує вірних, або ж таким містом на вершині гори, що робить Церкву помітною та додає впевненості.

Незалежно від обряду, гадаю, що обмін між інститутами досвідом подібної гостинності та свідчення може бути взаємним збагаченням та натхненням.

Хто подорожує автівкою, звик бачити запрошення, розміщені вздовж доріг не лише у вигляді великих рекламних білбордів, але й вигляді мигаючих неонових стрілок, які намагаються притягнути увагу подорожуючих, щоб вони щось там з’їли чи купили. Для всіх людей, близьких чи далеких, наші двері повинні стати запрошенням, але більш витонченим і надихаючим у порівнянні з рекламою придорожніх закладів. Ми – те місце на підвищенні, той закритий сад, про який читаємо в Пісні пісень: «Покіль день дише холодком і тіні утікають, зійду собі на гору мірри, на ладану горбочок».

Вашим внеском чи даром у скріплення сопричастя обох католицьких Церков в Україні нехай буде природність, з якою ви переживаєте своє покликання до досконалості в любові Христа. В єдності з Вікарієм Христа і огорнені обіймами Божої Матері, несіть разом це світло Христа всім через свідчення вашої вірності Євангелії!

Патрональне свято Тиврівської Богородиці

Субота, 25 липня 2015 р.

Римлян 8,28-30

Йоана 19,25-27

Слава Ісусу Христу!

Бог милосердний хай благословить нас.

Один з найбільших викликів у житті кожного християнина - це зрозуміти і прийняти невимовну Божу любов до кожного з нас особисто. Грішники, великі чи малі, якими ми є, навіть якби ми були невинними, це аспект найбільш трагічний, як результат первородного гріха, що можемо відчути в нашому земному житті. Первинною людською трагедією є те, що ми не даємося переконатися аж до кінця щодо цієї любові Бога Отця, об’явленої в Синові, Ісусі Христі, нашому Спасителі і Братові у тілі, через благодать Святого Духа, вилитої щедро на нас через води хрещення і через сакраментальне життя у Церкві, нашій Матері. Кажучи іншими словами, мабуть найбільшою вадою нашої віри є недовіра до Божої любові, брак достатньої надії на Нього.

Тут, в Тиврові, знаки нового життя в старих будинках, які сьогодні благословляємо, являються частиною великої тайни Церкви, свідка Божої любові до свого народу. Тут, у Тиврові, після років запустіння і знищення, повертається життя до показного комплексу цієї парафії, побудованого в минулих часах з великою надією, з великою вірою, з великою любов’ю, і присвяченого Божій Матері. Сьогодні святкуємо тут Пресвяту Діву Марію як захисницю і покровительку Тиврова. Нове життя парафії, яка тепер приймає також душпастирство молоді, разом з побожною роботою збереження і поширення пам’яті про тих, хто пожертвував своє життя за віру як відповідь на Божу любов у Христі - все це свідчить про надію, що є в нас. Нехай Пресвята Богородиця надихає нас з надією на перемогу свого Сина над гріхом і над смертю!

Саме Діва Марія, що стоїть тепер біля нас, була разом з нашими предками, там саме, де був Ісус на вершині Своєї місії спасіння світу. Ми тільки-но чули це в словах Євангелії від святого Йоана:

А при хресті Ісусовім стояли Його Мати, сестра Його Матері, Марія Клеопова та Марія Магдалина. Бачивши Ісус Матір і біля Неї учня, що стояв, - а його ж любив Він, - мовить до Матері: «Жінко, ось син Твій». А тоді й до учня мовить: «Ось матір твоя». І від тієї хвилі учень узяв її до себе.

На наказ і запрошення Ісуса з висоти хреста, святий Йоан взяв Марію до свого дому, ніби Вона була його матір’ю. Тут, у підніжжя хреста, ми запрошені зробити так само, тобто взяти Марію до свого дому, носити Марію завжди близько нашого серця. З близькою Марією маємо ту впевненість, яка веде нас у цьому світі, аж доки не повернеться у Своїй славі, наприкінці часів, улюблений Син Божий. Не кажу, що Марія - це дорога до Неба, але Вона несе нас у Своїх обіймах, як наша Матір, з наказу Ісуса Вона збільшує і зміцнює нашу довіру до Господнього слова.

Не треба це повторювати Місіонерам Облатам Непорочної Марії, вони це вже знають; це їхнє життя, їхній апостолят, їхня харизма – нести Марію, як Матір, отриману під Хрестом, дорогами цього світу. Нехай вони виконують це якнайкраще для всіх нас і для спасіння світу! Нехай через заступництво Матері Бога і нашої Матері всі пізнають, яка велика Божа любов, особливо тому, що Він довірив нам Свою Матір.

Іноді в житті ми почуваємося незначними, можливо одинокими і часто безпорадними перед іншими силами, які, здається, керують цим світом. Якщо я хотів би залишити сьогодні вам якесь послання, то воно наступне: ми неправі, якщо так думаємо, ми помиляємося, коли вважаємо себе вже втраченими у цьому світі. Наше життя укрите в Ісусі, так, але власне там знаходиться його справжнє значення. Немає нічого важливішого у цьому світі, як бути коханим тепер і на завжди, бути коханим самим Царем слави, Ісусом Христом.

Це зовсім не справа оптимізму чи підтримування позитивного налаштування до життя. Християнське життя вимагає, щоб ми повірили у Божу любов, бо це єдина річ, що дійсно має значення, як для дитини дуже важливо бути в обіймах матері. В міру того, як ростемо, як пізнаємо життя вже дорослими, усвідомлюємо, що вартість матеріальних речей, престижу чи людської пошани – це все речі, що проминають, які треба переоцінювати з поваги до тієї єдиної речі, яка нас потішає і нас спасає: єдність з Богом в Ісусі Христі, запевнена близькістю Божої Матері.

Нехай Тиврівська Богородиця буде завжди вам близькою! У ваших серцях і у ваших домівках, як запорука потужної присутності Її Сина, котрий тримає світ!

Конференція Апостольського Нунція з нагоди паломництва до Національного Санктуарію Матері Божої Бердичівської богопосвячених осіб Римо-Католицької Церкви в Україні 24 квітня 2015 року

Коли голови двох Конференцій чоловічих і жіночих богопосвячених інституцій тут, в Україні, запросили мене з конференцією на сьогодні, то дали вказівку: тема – на Ваш вибір… Здається, вони довіряють мені? Побачимо!

Сподіваюсь, що всі прочитали Апостольське послання, яким Святіший Отець Франциск проголосив Рік богопосвяченого життя, що розпочався тридцятого листопада минулого року та продовжиться до свята Стрітення Господнього в дві тисячі шістнадцятому році. Якби я хотів сьогодні зосередитися на цьому документі, то міг би з користю використати цей час, щоби обговорити слова Папи та шукати їхнього застосування до нашої української дійсності, але я цього не буду робити. Вважаю, що краще лишити це завдання вам або, можливо, для круглого столу після сьогоднішньої Меси. Це суттєво, щоб це завдання дискусії чи роздумів над Апостольським Посланням було виконане передусім вами, особами, до яких цей лист був скерований. Ви повинні докласти своїх зусиль, щоб застосувати до української дійсності звернення чи виклик, представлений Папою Франциском у своєму Посланні. Більш того, це завдання є обов’язковим для вас. А зараз я хочу спробувати зробити щось інше.

Сьогодні багато людей в Україні запитують і думаю, що можна ставити ці запитання: Чого хоче Бог сьогодні для України? Якою перед Богом є доля народу сьогодні? Яку роль відіграє Католицька Церква (Греко- і Римо-Католицька разом) в Божому плані для України? Зокрема, яка роль маленької Римо-Католицької присутності в цій державі? Як повинні римо-католицькі богопосвячені особи включитися в цей Божий план?

Кожного дня я зустрічаю людей, які бажають знати відповіді саме на ці питання, посеред російської агресії проти України, посеред всієї цієї пропаганди проти цього народу, посеред руйнувань, що в той чи інший спосіб торкаються мільйонів людей, посеред мук, болю, смерті: «Чого хоче Бог сьогодні для України?» Якою є перед Богом доля народу сьогодні?

Та ні, Владико! Це було б забагато – вважати, що можна дати відповіді на подібні питання! Можливо. Подивимося, що можемо сказати, розпочинаючи з останнього питання. Отож, останнє питання:

Як повинні богопосвячені особи включитися в цей таємничий план Бога, що кохає свій народ?

На жаль, не буде особливої користі у тому, щоб дати невиразну відповідь, яку можна було б застосувати однаково як до кляузурових сестер, до життя монашого чи жебрачого, так і до осіб, що працюють в апостольстві  згідно з дуже широким спектром різних харизм. З іншого боку, час, який маємо зараз у нашому розпорядженні, обмежений. Надіюсь, що ніхто не буде проти, якщо я обмежуся лише деякими рисами, які ви всі маєте спільно.

Покликання до богопосвяченого життя в Римо-Католицькій Церкві не представляє собою ієрархічне служіння; не йде мова про покликання до того, щоб займатися потребами керування чи управлінням у Церкві, але передусім про посвячення себе Богу в Церкві, тобто йдеться про покликання харизматичне.

Святий Дух завжди брав верх з богопосвяченим життям протягом всієї історії Церкви. Історично ваше життя завжди було таким в Церкві протягом всіх часів, починаючи з окремих присвячень себе ще до народження спільнотового життя, скажімо, від перших дів мучениць, наречених Христа, в апостольський період; так само воно було завжди таким, в залежності від вимог кожного історичного періоду. Святий Дух зробив з вас дар світові, дар завжди відповідний до кожної історичної епохи: монашество для оживлення суспільства і культури; місіонери для нових народів, що перевернули стару римську імперію; жебрачі Ордени для виправлення світу, що страждав на кризу цінностей та був беззахисний проти нападів невірних; реформатори проти хвиль єресей, які супроводжували нас понад пів тисячі років; чоловіки та жінки милосердя, промовисті свідки спасаючої любові Христа, уділеної героїчною щедрістю Його нареченої, Церквою.

Сьогодні, посеред суспільної кризи, що не лише ставить під сумнів історичну спадщину двох тисячоліть християнства, але й вимагає від вас чималих зусиль на захисті ваших основоположних і традиційних харизм, ця криза вимагає також іспиту сумління, аби розпізнати, що дійсно є харизмою, а що лише чимось поверховим. Богопосвячене життя було завжди даром для Церкви в кожному часі і в кожному місці, пробуджене Святим Духом через посвячення чоловіків та жінок, уважних на голос Бога.

Як повинні богопосвячені особи включитися в цей план Бога, котрий кохає свій народ? З великою довірою, в рамках харизми, характерної для кожного згромадження, ви повинні намагатися сьогодні осяяти навколишній світ світлом Христа. Це здійснюється через життя, підтримуване молитвою, через пошук Нареченого, через близькість Бога-Спасителя. В певному значенні, це завдання має бути легшим до виконання сьогодні і саме тут, в Україні. Через досвід Майдану і після нього впало багато масок; сьогодні у багатьох, можна сказати, вимагання стали меншими. Не кажу, що тут, в Україні, є менше гріха чи що люди живуть вірою інтенсивніше, ніж деінде, але, можливо, що спадщина радянського періоду не зробила питання віри важчим, ніж на секуляризованому Заході; мабуть, жертви і страждання, особливо протягом останнього року, зробили багатьох в Україні більш чутливими до духовних цінностей, більш відкритими на пошук Бога в особі Ісуса Христа.

Треба сказати чітко: це не є богопосвячене життя саме в собі, що не стоїть на висоті виклику сучасного світу; проблемою є сам світ настільки одержимий, що потрібно самого Ісуса, щоб визволити людей. Повторюю – для вигнання демонів потрібно більше молитви. Часто вона є душею нашого свідчення, яке не завжди є достатнім перед обличчям викликів сучасного світу. Ваше життя має бути укрите в молитві в середині Пресвятої Трійці, в середині Пресвятого Серця Ісуса.

Дякуючи Божій благодаті, ви, як особи посвячені та вірні своїй харизмі, маєте завжди можливість через прості засоби, через молитву і катехизу, слідуючи літургійному календарю, прикрашеному народними традиціями, через Таїнства і сакраменталії, як Розарій та Хресна Дорога, заспокоїти прагнення тих, хто шукає Бога. Ваша особиста святість, ваша молитва і ваша вірність традиції Церкви, ви самі, запалені любов’ю Бога і ближнього, ви просто так маєте змогу привести до Бога добре налаштований світ. Ваше свідчення і ваші вчинки, твердо засновані на скелі вашої довіри до Христа-Бога, спасуть світ. Спасіння звершує сам Бог; ми маємо лише служити Йому з усього серця. Та, однак, нас так мало!

Яка роль маленької Римо-Католицької присутності в цій державі?

Не забувайте про гірчичне зерно! Дозвольте з великою надією, щоб засяяло ваше світло! Світ навколо схильний відчути та прийняти невеличкий подув, який пророк Ілля відчував на Божій горі Хорив. Українці знають, мабуть, краще від деяких інших народів природу, цінність духовного виміру Божого дару своєму люду. Крім цього, з приводу всіх тих страждань цього року, мушу ствердити, що люди, котрі перед цим задовольнялися крихтами Нью Ейдж, тепер виказують готовність прийняти щось більше, можливо, навіть повноту Євангелії нашого спасіння у Христі. Цей світ потребує вас; цей світ чекає на вас:

-         Вас, чоловіків та жінок кляузури і монастиря. Ніколи не було просто розпізнати таке покликання; ви є і завжди будете нечисленні, але тепер, більш як коли-небудь, потрібне приховане життя в боротьбі з темними силами.

-         Вас, чоловіків і жінок апостольської діяльності. Ваше служіння та посвята зараз необхідні як ніколи для блага суспільства, так ослабленого та пригніченого війною: біженці, сироти, все більш бідніші люди через дестабілізацію суспільства, поранені й хворі, зневірені через те, що перетерпіли особисто чи в родині. Спасаємо один одного через прийняття іншого, кожного особисто. Маємо на увазі чудо, що розмножується і поширюється від однієї особи до іншої, але яке поширюється невпинно.

-         Світ потребує вас, священики, вашого служіння таїнств та сакраменталій, через серйозність, через побожність, через героїчну готовність, передусім в уділенні таїнства примирення.

Українські єпископи, перебуваючи недавно з візитом Ad limina, принаймні частково представили в Римі бачення Римо-Католицької Церкви в Україні, вже обговорене з Римською Курією з нагоди попередніх візитів Ad limina. З надією говориться про Церкву, що розвивається, яка після вигнання чи знищення католицької меншості в двадцятому столітті, зараз розбудовується, виходить назустріч тим, які не знають віри. Говориться про Римо-Католицьку Церкву, що набирає вигляду Церкви місійної щодо українського народу, щодо народів, які часто були позбавлені християнської віри чи хрещення з причини репресій у радянський період, після якого увійшов секуляризм, не менш сильний від того, що спустошує західний світ.

Ми не можемо відтворити Хрещення Русі і тому, як Церква меншості, Римо-Католицька Церква, мала як є, нехай буде особливо дієвою в несінні світла Євангелія тим, хто перебуває в гріхові та тіні смерті, кожному особисто.

Яку роль відіграє Католицька Церква (Греко- і Римо-Католицька разом) в Божому плані для України?

В певному значенні, відповідь на це питання ще не чітка. Дихання обома легенями, яке мріється передусім для Церкви в Європі, повинно бути дійсністю тут, в Україні, але, на жаль, це не так.

Я дуже покладаюсь на вас, харизматичне крило в Церкві, в подоланні цього блокпосту; сподіваюсь, що інституції богопосвяченого життя, греко- і римо-католицькі, зможуть дати скромне і достовірне свідчення єдності в Христі, так бажаної Богом для свого народу.

Треба розпочинати із середини власних згромаджень. Дуже часто самі згромадження дають поганий приклад того, що хотів Бог для своєї Церкви. Пам’ятаю, як після мого призначення в дві тисячі одинадцятому році, ще перед моїм прибуттям в Київ, я мав нагоду розмовляти з одним польським ченцем, з провінції чи віце-провінції, чи якоїсь маленької спільноти тут, цього не пам’ятаю, але яка мала покликання звідси, котрий мав небагато зрозуміння для своїх українських співбратів… Поділи в самому згромадженні досконалого життя! Хрест, любов Христа нехай нас преображає, нехай нас спасає! В позитивному значенні, знаю інституції богопосвяченого життя тут, що мають обидва обряди, які одночасно випромінюють чітке розуміння родинної тотожності з усією інституцією, візантійською і латинською. Хрест, любов Христа нехай нас преображає, нехай нас спасає!

Давнє словництво канонів розрізняло поміж регулярним кліром та кліром світським. Під світським кліром розумілося дієцезіальних священиків, а під регулярним – священиків-ченців. Регулярний клір був виключений з-під влади єпископа; богопосвячені, оскільки підлягали папській владі, мали свій власний Устав і тому були на папському праві. Також і для жіночих згромаджень та товариств богопосвяченого життя, навіть якщо історія з ними трошки складніша, діє той самий принцип. Мир між католиками, такий омріяний всіма Папами, від завершення радянського переслідування, повинен бути для вас першочерговим завданням. Допоможіть мені з цим єдиним особливим завданням щодо України, дорученим мені Папою Бенедиктом під час аудієнції перед моїм виїздом в Україну в дві тисячі одинадцятому році, а саме: зміцнювати мир між греко- і римо-католиками!

Ця непоступлива поведінка, що царює часто між греко- і римо-католиками, є дуже незрозумілою в очах молоді, що шукає своє місце перед Богом; між нами, католиками, ми не зможемо вести світ до Христа з такими насмішками, заздрістю чи навіть зневагою, що іноді характеризують відносини між греко- і римо-католиками. Є щось надзвичайно справжнього в досвіді такого руху як Тезе. Можливо, він представляє свого роду екуменічний іренізм без відповідного еклезіологічного виходу, але мені здається це кращим свідченням Хреста Ісуса і запрошенням Отця, котрий прагне прийняти своїх синів тепер у Свою Церкву, а потім на завжди до Свого Царства.

Ви маєте освятити свої серця, жити вашою харизмою у спільноті з запалом і старатися особливо заохочувати тих інших, що тягнуть той самий візок разом із нами. Чітке розуміння місії допоможе подолати багато перешкод, які зараз здаються нездоланними, з причин, які можна звести до браку уяви та небажання пробачити гріхи і образи, що не стосуються вже нікого на поверхні землі.

Чого хоче Бог для України сьогодні? Якою є доля народу перед Богом сьогодні?

Багато років тому в Італії жартували, що італійці народжуються католиками, а хрещення – це чиста формальність. Так, мова йде саме про жарт, який, однак, має в собі маленьке зерно істини щодо безцінної вартості культурного контексту для життя віри якогось народу. Якщо згідно з першим питанням старого Катехізму говориться, що Бог нас створив, щоб ми Його пізнавали, Його любили та служили Йому у цьому житті, аби могли насолоджуватися вічним життям з Ним у небі, то відповісти на питання про долю українського народу перед Богом сьогодні повинно бути так само легко.

Кілька днів тому я читав одну статтю про архітектуру храму як дому молитви для звершення таїнств. Автор абсолютно відкидав сучасне поняття храму як простору для зібрання спільноти. Він посилається на якості класичної архітектури римо-католицьких храмів і робить це саме з класичними моделями маленьких візантійських храмів: вони складаються з квадрату, поставленого в центрі хреста, коронованого куполом, з середини якого царює образ Христа Пантократора, Христа Вседержителя. Як стверджує цей автор статті, така будова виражала ідею Бога, яким Він є у Своїй повноті у Христі, всемогутнього, але саме там близького, над головою кожного вірного у тому маленькому храмі.

«Чого хоче Бог для України сьогодні?» Просто того, щоб Його улюблений український народ, такий близький Його Серцю, Його Пресвятому Серцю, знав Його таким, яким Він є, як Того, хто його кохає. Цей народ призначений пізнати щедру й спасительну любов Бога через ваші руки. Ви покликані бути «Христофорами», тобто носіями Христа Пантократора, Христа Вседержителя, котрий має і може зробити все. Ви повинні робити той купол для малих і великих, ділячись особливою близькістю Божої присутності в житті кожної окремої людини.

Часто в моїх особистих молитвах я думаю про тих двадцять одного мученика християн-коптів, з котрих один походив, здається, з республіки Чад, та отримав хрещення в крові мучеництва, не бажаючи відокремитися від Ісуса, якого так кохали його двадцять товаришів.

Якою є доля народу перед Богом сьогодні? Розквіт, правова держава, незалежність чи щось інше? Мені здається, що все це тьмяніє перед безцінним даром, який ви можете щедро уділити цьому народу, людина за людиною.

Неділя Пасхи – Воскресіння Господнє

5 квітня 2015 року, Київ

Катедральний храм св. Олександра

Діян 10, 34а.37-43

Цей день – Господній, веселімось в ньому!

1 Кор 5, 6б-8

Христос, наша Пасха, був принесений у жертву; тож в Господі вчинімо свято.

Йн 20, 1-9

Алілуя! Христос воскрес!

Коли я працював три роки в Святій Землі в Єрусалимі, на Оливній горі, дехто розказував мені про стрес, особливо для єврейських жінок, який супроводжував приготування до єврейської Пасхи: жінки повинні були вимити всі тарілки та миски в домі, щоб усунути будь-який слід закваски, готуючись до так званих днів опрісноків. Бідні жінки! Не думаю, що чоловіки спішили допомогти їм. Це прибирання мало бути дуже ґрунтовним.

Святий Павло знав усі ці звичаї ще від часів Христа і, звертаючись у своєму посланні до Корінтян, яке ми чули сьогодні, пояснює зусилля, необхідне для відзначення великого свята Христа, нашої Пасхи, без жодного сліду старої закваски лукавства й злоби. Текст сьогоднішнього другого читання короткий, тому прочитаю його знову:

Хіба не знаєте, що невелика кількість закваски заквашує все тісто? Усуньте стару закваску, щоби бути новим тістом, бо ви прісні, адже наша Пасха – Христос, принесений у жертву. Тому святкуймо не в старій заквасці й не в заквасці злоби та лукавства, а в опрісноках щирості та істини.

Сподіваюсь, що ніхто не втомився до виснаження, роблячи типове християнське прибирання під час Великого Посту, тобто прибирання моральне і духовне у власному житті. Гадаю, відповідатиме посланню святого Павла на Пасху наполягання на тому, що незважаючи на наш обов’язок навертатися, відкидати гріх у своєму житті, однак було би помилкою цілковито виснажити себе на свято Пасхи. Хоча, з іншого боку, не було б теж справедливо бажати святкувати Христа в день Його перемоги над гріхом та смертю, тобто сьогоднішнє свято, без жодного зусилля, зробленого з відповідною щирістю та з пошаною до правди.

Отож! Як себе почуваємо сьогодні? Що ми зробили з нашим християнським життям протягом останніх сорока днів? Чи можемо щиро та істинно святкувати з Воскреслим Христом?

Хай Пасхальній Жертві вічна слава лине,

Хай її прославлять християни спільно.

Іноді також і наше пасхальне святкування продиктоване, швидше за все, народними звичаями і традиціями. Може статися, на жаль, що наші традиції на пасхальні свята будуть виконані без душі, без серця. Жаль, тому що всі ці гарні традиції потрібно зберігати й розвивати, особливо писанки, що промовляють до нас так по-сімейному про велику, невимовну тайну Воскресіння Христового.

Отож! Як себе почуваємо сьогодні? Що ми зробили з нашим християнським життям протягом останніх сорока днів? Чи можемо щиро та істинно святкувати з Воскреслим Христом?

Звісно, в радості з Воскресіння було би неправильно говорити про те, що вдалося чи що не вдалося під час нашого Великого Посту. Мало хто серед нас може похвалитися завжди і всюди досягнутим успіхом у своєму житті, а тим більше – у своїй покуті. Нам завжди чогось бракує, що може бути причиною смутку чи незадоволення. Стараймося дійсно зробити якнайкраще те, що від нас залежить, а все інше щиро залишмо Христові! Коли було знову віднайдено забуту і закинуту книгу Закону, то – як пишеться у Старому Завіті – було приготовано один спеціальний день, щоб показати святу книгу Закону всім, під час великого зібрання чоловіків, жінок і дітей, достатньо великих для розуміння, а потім книгу було прочитано пророком і пояснено народу левітами. Народ гірко плакав під час читання, визнаючи перед Богом власні проступки та гріхи. Керівники ж Ізраїлю, натомість, заохочували народ не плакати, але радіти та святкувати, зробити святковий бенкет, покладаючись на любов Бога, котрий повернув Закон Своєму улюбленому народу.

Пасха є ще більше знаменною в цьому значенні. Пасха – це чиста пам'ять про Божу любов до нас у Христі, померлому і воскреслому. Пасхальне «Алілуя» викликає переповнену радістю відповідь, що уповає на щедру любов Ісуса до нас.

Святкувати Пасху з опрісноками щирості та істини! Пасха не полягає лише в наших діях чи бажанні досягнути якоїсь мети, але – у нашому відреченні, у нашому зусиллі усунути все те, що може затьмарити чи ослабити нашу радість з повного занурення в перемогу Христа. Саме щирість та істина роблять нас відкритими до прийняття, сприйнятливими; Ісус дає нам самого себе, повністю, а ми отримуємо і насолоджуємося Його безцінним даром.

Алілуя! Христос воскрес!

500-та річниця народження святої Терези з Авілі Меса з суботи періоду Великого посту

Київський Кармель – 28 березня 2015 р.

Єзекиїла 37, 21-28

Бог збереже нас так, як пастир стадо.

Йоана 11, 45-56

Коли я розпочав готувати цю проповідь, то старався уявити стан душі святої Терези, з роздумами, які приходять на думку, мабуть, також і святій, в день народження, думки про наше життя та наше призначення у цьому світі, сьогоднішні думки в суботу перед Неділею Страстей Господніх, думки, огорнені в тайну Хреста Господнього. Я дійсно вважаю, що подібні вправи є цінними, особливо коли намагаємося споглядати Христа під час Його страждань, одночасно святкуючи Терезу, великого Вчителя Церкви. Цитую Євангеліє:

«Що нам робити? Адже ця людина робить багато чудес! Якщо залишимо Його, то всі повірять у Нього; і прийдуть римляни, і віднімуть у нас і храм, і народ!» Один же з них, Каяфа, який був того року первосвящеником, сказав їм: «Ви нічого не знаєте ані не розумієте, що краще для нас, щоб одна людина померла за народ, а не щоб увесь народ загинув!» Це він сказав не сам від себе, але, будучи того року первосвящеником, пророкував, що Ісус мав померти за народ, - і не тільки за народ, але щоб і розпорошених Божих дітей зібрати воєдино.

Запитую: книжники й фарисеї справді боялися знищення Храму і народу? Ні! Не вірю. Ці керівники боялися передусім втратити власні привілеї в центрі ідолопоклонницького суспільства. Ця історія повторюється в кожному столітті і в кожному часі. У світі мало що змінюється – до Господа не навертаються так просто. Тому можна зрозуміти опір кармелітській реформі, зробленій руками святої Терези. З тієї самої причини можемо зрозуміти теперішнє переслідування тих, хто у Католицькій Церкві намагається жити у повній вірності нашому Розп’ятому Богу. Знову з сьогоднішнього Євангелія від Йоана читаємо:

Ісус більше не ходив відкрито між юдеями, але пішов звідти в край, що біля пустелі, до міста, яке називається Ефраїм, і там залишався з учнями. Наближалася юдейська Пасха…

Підступність книжників і фарисеїв є ще більшою, бо вони повинні були знати краще від народу не лише Закон, але також і пророків. Чому вони не відображали в поведінці довіру на Господа Бога, притаманну Єзекиїлу, як ми це чули у першому читанні?

Я укладу з ними союз миру; це буде союз вічний з ними. Я їх зміцню і намножу, та поставлю Мою святиню серед них навіки. Житло Моє буде посеред них, і буду Я їм Богом, а вони будуть Мені народом. І взнають народи, що Я, Господь, освячую Ізраїля, коли Моя святиня буде серед них повіки.

Правду кажучи, ці книжники й фарисеї зовсім не боялися знищення Храму чи народу. Ні! Ці керівники боялися втратити власні привілеї в центрі ідолопоклонницького суспільства.

Вибір реформованого життя Кармелю, вибір святої Терези з Авілі, ваш вибір, дорогі сестри, являється вибором лише цього: бути з Ісусом… в краю, що біля пустелі, у місті, яке називається Ефраїм, де залишався зі Своїми учнями. З пророками і з народом, що довіряє Богу, треба мешкати в житлі, створеному для нас самим Богом у Христі. Живімо в домі Його Заповідей, Його Блаженств, Його любові. Живімо безпечні в домі, який Він заснував на скелі. Вибираймо Ісуса і послух Його живому слову в Його Церкві – єдиній, святій, католицькій і апостольській.

Сьогодні, двадцять восьмого березня, в день річниці народження, всі ми намагаємося супроводжувати вибір святої Терези, особливо роздумуючи над нашим життям та нашим призначенням у цьому світі, віддаваймося міркуванням, гідним цього дня народження, особливо сьогодні, в суботу перед Неділею Страстей Господніх, огорнені в тайну Хреста Господнього.

Користаюся з нагоди, щоб виразити найкращі побажання на Великий Тиждень, який розпочинається завтра Пальмовою Неділею, бажаючи всім плідного шляху з Ісусом аж до Хреста, до Гробу і до Слави Його Воскресіння.

Свято покровителя святого Томи з Аквіну

Субота, 31 січня 2015 року

Мудр 7, 7-10.15-16

Йн 17, 11-19

Це завжди гарно – святкувати великого святого Тому Аквінського посеред його домініканської родини. Навчання Ангельського Доктора – це дар всій Церкві, але цей дар представляє для Ордену Проповідників щось особливе. Для Домініканців святий Тома є не просто безцінним скарбом за своє багатство, але він являє виклик для кожного члена Ордену, не важливо чи це теолог, філософ, інтелектуал чи простий співбрат. Домініканська родина має право гордитися цим гігантом, але слід сказати, що поширення його навчання нерозривно вплелося в харизму Ордену. Слава несе з собою обов’язки.

Роздумуючи коротко над читаннями, взятими з домініканського Лекціонарія на свято покровителя Інституту, хочу особливо підкреслити, що інтелектуальна робота - це не привід до гордості, але, дякуючи Божій благодаті, це участь, це підтримка Божої справи проголошення правди, гідності творінь, нас, всього людства, що знаходиться на вершині та в центрі Божої волі спасти нас від гріха та від смерті на цілу вічність.

Ось чому я молився і дано мені розум, візвав я, і дух мудрості зійшов на мене. Її волів я радше, ніж берла й престоли. Багатство мав я за ніщо в порівнянні з нею. А й безцінне каміння я не поставив нарівні з нею, бо все золото на світі перед нею – піску дрібка, а срібло – як болото супроти неї.

 Поза винятком років на Караїбських островах, де я завжди міг розмовляти на моїй рідній англійській мові, як дорослий я завжди був добре свідомий моїх мовних обмежень, наскільки обмеження іноземної мови робить важким спілкування. Іноді навіть на власній мові знаходимося перед замкнутими на нас людьми, або, що більш трагічно, замкнутими на Добру новину Євангелія, на правду, закорінену лише в Богові, через Бога Христа, нашого Спасителя. В Його владі знаходимося ми і наші слова, всі знання і всі наші вміння.

Це говорю для того, що всі наші зусилля в проголошуванні християнського послання, так, залежать від наших талантів, від нашої старанності і від наших намагань зрозуміти що-небудь про Нього. Багато авторів в історії останніх сімсот років роздумували над значенням видіння, яке святий Тома мав під час Меси шостого грудня тисячу двісті сімдесят третього року, після якого він більше не написав жодного слова аж до смерті. Йосеф Піпер ось як коментує це в маленькій книжечці про мовчання святого:

Останнім словом святого Томи було не якесь повідомлення, але мовчання. Це не смерть вирвала перо з його рук. Його язик був затриманий наддостатком життя в тайні Бога. Він мовчав не тому, що йому не було що сказати; він мовчав після того, як йому було дано поглянути в невимовну глибину цієї тайни, яку жодна людська думка чи слово не можуть осягнути.

Євангеліє від Йоана з сьогоднішньої Меси - це уривок молитви Ісуса до Отця за своїх учнів, що залишаються у світі після Його повернення до Отця. Думаю, що Господні слова добре виражають долю, яка чекає на кожного з нас, послідовників Ісуса, як це видно на прикладі драми, суперечки навколо святого Томи та його домініканської родини протягом віків. Тепер же Я іду до Тебе, і кажу те, у світі бувши, щоб вони мали Мою радість у собі в повноті. Слово Твоє Я передав їм, тож зненавидів їх світ, - не від світу бо вони, так само як і Я не від світу.

Час від часу я каюсь в тому, що не присвятив більше часу вивченню святого Томи Аквінського, як час від часу протягом останніх трьох років я каюся в тому, що не займався більше часу українською мовою, щоб бути в змозі краще спілкуватися з людьми, котрих зустрічаю кожного дня в цій країні. Від праці, від вчення не можна втекти. Але мовчанням на завершення свого життя святий Тома навчає нас, що Бог у Христі завжди більший і кращий від того, що можемо виразити. Отче святий! Заради імені Твого бережи тих, що їх Ти Мені передав, щоб було одно, як ми!

Ми завжди маємо справу з комунікативною боротьбою, але також разом із Богом в Христі маємо справу з боротьбою проти зла. Освяти їх в істині: слово Твоє – істина. Як послав Ти Мене у світ, так послав і Я їх у світ. Віддаю себе за них у посвяту, щоб і вони були освячені в істині.

Не знаю, чи хтось у цій каплиці має підставу чи право, як святий Тома Аквінський, мовчати тому, що побачив Божу велич. Більш можливо, що – натхнені його прикладом і зміцнені його заступництвом – ми повинні більше боротися, щоб проголошувати невимовну глибину тієї тайни, яку жодна людська думка чи слово не можуть осягнути. Нехай Бог уділить нам тоді, коли вважає за краще, те бачення, яке нас заспокоїть, більш того, що нас переповнить любов’ю Отця, об’явленою Сином.

Слава Ісусу Христу!

Пресвятого Імені Ісуса - 3 січня 2015 року

 Меса в Різдвяний період

1 Йн 2,29 – 3,6

Йн 1, 29-34

Іноді, так, ми усвідомлюємо, але, мабуть, не достатньо, що знати ім'я людини не лише зручно, але знання її власного імені, імені з хрещення, преображає наші відносини з іншими. Знання імені іншої особи робить наші відносини особливими, а тому і більш виразними. Це саме можна сказати про наші відносини з Богом в особі Його Вибраного, Божого Помазаника, Його Христа, про наші відносини з Тим, ім'я якого - Ісус! Поміж всіма народами землі ми найщасливіші, бо знаємо і можемо вимовляти святе ім'я Бога живого та істинного, і робимо це, схиляючи голову: Ісус!

З сьогоднішньої Євангелії:

«Не знав я його, але той, хто послав мене водою хрестити, сказав був мені: Над ким побачиш Духа, який сходить і над ним перебуває,- той і хрестить Святим Духом. І я бачив і засвідчив: Він – Син Божий».

Іноді повстає, і не лише в дітей, одне питання: чому в такий насичений період Різдва, між двадцять п’ятим грудня, Різдвом Христовим, та святом Богоявлення Господнього, чому святкуємо також Його хрещення від Йоана в річці Йордані? Запитуємо: чому, коли згадуємо цю подію, не говоримо ще про тільки-но народжену Дитину? Ісус, на той момент, на початку своєї публічної діяльності, вже був дорослим, мав близько тридцяти років. Йому бракувало зовсім небагато до своєї смерті на хресті. Чому святкуємо разом Віфлеєм і Йордан? Якщо говорити просто, то думаю, що все можна пояснити іменем Ісуса та розпізнанням Ісуса Йоаном Хрестителем при Йордані через пізнання Його імені в хрещенні: «І я бачив і засвідчив: Він – Син Божий … Ось Агнець Божий!»

Пізнання іншої людини відкриває нам щось про нас самих. В об’явленні Христа Бога, у втіленні Слова Божого, в Ісусі стаємо учасниками Божої волі, яка нас возвеличує, бо чинить нас Його улюбленими синами в єдинородному Сині. Так виражається святий Йоан в першому читанні:

«Тому світ нас не знає, бо він його не спізнав. Любі! Ми тепер – діти Божі, і ще не виявилося, чим будемо. Та знаємо, що коли виявиться, ми будемо до нього подібні, бо ми побачимо його, як є».

Знання власного імені, імені з хрещення, преображає наші відносини з іншим. Знання імені іншої особи робить наші відносини особливими, а тому і більш вимовними. Ісус!

В дійсності необхідно сказати, що ви, особи богопосвяченого життя, в особливий спосіб занурені в тайну Різдва, в тайну Хрещення Господнього, в тайну пресвятого імені Ісуса. Складаймо подяку Богу за це прекрасне покликання цілковитої посвяти Ісусу, вашому Нареченому та Улюбленому!

Було б щонайменше зухвалістю, якби я ствердив, що сьогодні у світі є більше гріха і вони щораз важчі. Про це не може бути й мови. Але не зважаючи на це гадаю, що наш політ через історію втратив, мабуть, висоту через брак тісніших, більш особистих відносин з Ісусом. Та принаймні частково, одним зі способів зарадити цьому, є контакт із вами, з богопосвяченими особами, з людьми, що свідчать своїм неподільним серцем про Ім'я Ісуса. Ваше освячення, ваше життя в особистих глибоких відносинах з Ісусом являються свічкою, являються ліхтарем, що освітлює шлях до Бога в особі Його Христа. Моя мама завжди повторювала, що нас, восьмеро дітей, не думала народити на світ в лікарні без однієї монахині біля себе, яка говорила з нею та молилися. Знаю випадки людей, які стали святими, бо були вражені зосередженням священика під час молитви в храмі перед та після святої Меси. Неподільне серце, особи, що знають святе Ім'я та живуть у сопричасті життя з живим Богом в Його Сині. Дякуючи вашому свідченню сопричастя з Ісусом, наш літак може знову набрати висоту та допомогти привести інших до слави Неба.

Бажаю всім вам радісного продовження Різдвяних свят разом з Нареченим, котрий освітив та перемінив світ. Звати Його – Ісус.

 Christus natus est pro nobis!

Христос народився!