МЕСА В ДЕНЬ РІЗДВА – 2012 КИЇВСЬКИЙ КАРМЕЛЬ

Іс 52:7-10

Пс 98:3в

Євр 1:1-6

Йн 1:1-18

Різдво! Так! Споглядання тайни Втілення наповнює нас справжнім почуттям захоплення. Немає жодної іншої такої тайни віри, яка б нас, і малих і великих, змушували би ось так завмерти перед Божою дійсністю, як ця тайна Сина, котрий народився для нас у Віфлеємі. Катехизм Католицької Церкви пояснює нам це такими словами:

469 Церква визнає таким чином, що Ісус є неподільно правдивим Богом та правдивою Людиною. Він справді є Сином Божим, що став Людиною, нашим братом, не перестаючи бути Богом, Господом нашим: «Він залишився Тим, Ким був, і прийняв те, чим не був», - оспівує римська літургія. У літургії святого Йоана Золотоустого проголошується і співається: «Єдинородний Сину і Слово Боже, Безсмертний Ти, і зволив Ти спасіння нашого ради воплотитися від святої Богородиці і Пріснодіви Марії, незмінно ставши чоловіком. І розп’ятий був Ти, Христе Боже, смертю смерть подолав. Ти один із Святої Трійці, рівнославимий з Отцем і Святим Духом, спаси нас!»

Складаймо подяку тепер і завжди Втіленому Слову!

Майте терпіння, навіть якщо це звучить абсолютно незвично в Різдво, але сьогодні давайте поговоримо про атеїзм. Існує атеїзм практичний, типовий для нашого світу, який зазвичай є чимось дуже банальним і який можна досить просто описати як байдужість. Багато з тих людей, яких справедливо називаємо атеїстами, роблять таке враження, що для них Бог просто не важливий: байдужість, чи не так? Для їхнього життя важливо відділитися від справжнього та повного життя в Богові зовнішнім фасадом, чистим, впорядкованим, гарним, але передусім симпатичним. Проти негод цього світу, постава їхнього життя виявляється ще більш крихкою, ніж скло; вони падають під тягарем труднощів. У їхньому житті чесноти віри, надії і любові не існують. Різдво? Вони проходять повз дійсне значення цього свята. Часто бояться ногою ступити до храму або ж, якщо й роблять це, піддаючись тискові родини, то закриваються в своєму панцирі зі страху від того, що всередину може увійти щось, що може знищити той їхній зовнішній фасад, який не має справжніх дверей.

На жаль сьогодні, особливо на Заході, є також атеїсти ідеологічні чи войовничі, особи запеклі у вираженні зневаги до віри в Бога, що став Людиною в Христі. Вони не лише міцно закривають двері їхнього серця, але нападають, думаючи, що зможуть знищити щось, що не розуміють, вони вірять чи вважають себе правдою. Вони не бажають мати храм в своєму районі і не хочуть навіть чути дзвони. Вони також позначені смертю, яка заперечує життя поза гробом, подароване або повернуте світу через Воплочення Слова, що стало Тілом.

Нещодавно мене здивував один короткий документальний фільм, який відкрив мені можливість існування третьої групи атеїстів, яких я до сих пір особисто ще ніколи не зустрічав. Головний герой цього фільму, що декларував себе атеїстом, на вітрильному човні з телевізійною групою на борту подорожував, щоб познайомитися з людьми, котрі жили на інших північних островах Атлантичного океану неподалік узбережжя Шотландії, де жив він із своєю сім’єю. Неподалік, на одному острові, були також Отці Редемптористи, котрі жили молитвою в убогості, чистоті та послуху. Коли цей чоловік жив в Отців, він приєднався, наскільки міг, бо не був католиком, до їхнього щоденного молитовного життя, майже-майже радіючи з «небезпеки», якщо так можна сказати, що він міг закохатися в Христа Спасителя, як ті отці.

Той факт, що він сам себе оцінював як атеїст, справедливий; а факт, що він радів з небезпеки закохатися в Христа, додає нам відваги. Нашим завданням, отож, було би вийти назустріч йому і не лише йому, але цьому світу, який недостатньо шукає Бога, недостатньо був доторкнутий доброю новиною, що наш Бог це є справжній Цар.

Уявляю багато осіб, подібно як віфлеємські пастухи, витіснені на узбіччя життя Церкви з того чи іншого приводу. Йдеться про людей, які ніколи не відкинули Бога, але які ніколи не мали можливості пізнати  Його чи наблизитися до Нього. Пастухи отримали запрошення від ангелів, щоб йти до ясел та пізнати їхнього Бога Дитину. Інші в Євангелії були приведені святим Йоаном Хрестителем до справжнього світла, яким є Христос. В кожному поколінні ми, Церква, є тими, хто запрошує цю третю групу людей без Бога, що, можливо, зрадіє в небезпеці зустріти благодать та правду.

Хай живе Різдво! Хай живе Втілене Слово! Йдімо з нашими запаленими світильниками, щоб привести інших до світла, яким є Христос!

Чудотворний медальйон

27 листопада

Буття 3:9-15

Ефезян 1:3-6.11-12

Луки 1:26-38

Сьогодні відзначаємо свято, зосереджене на тайні динамізму нашої молитви до Мадонни; сьогоднішнє розважання повинно заохотити нас до довіри в Її материнське заступництво перед своїм Сином Богом. Марія справді може багато в єдності зі своїм Сином. Чудотворний медальйон це запорука тієї материнської любові Марії, яка прийняла нас за своїх дітей у підніжжя Хреста з волі свого єдиного Сина і нашого Спасителя. Марія відображає як ніхто інший ту любов, що спасає нас у Христі.

Кожного разу, коли слухаю Євангеліє Благовіщеня, думаю про наполегливу молитву святого Бернарда з Клерво, котрий благав Марію поспішити та сказати «так» ангелу, тобто Богу: не будь несміливою, не пропусти з покори участі в плані нашого спасіння. Немає важливішого уроку, який можна взяти з медальйону та сьогоднішнього свята, як не той, що відноситься до унікальної, ключової ролі, яку виконує Марія в задумі нашого спасіння. Марія, нова Єва, співпрацює з Ісусом, новим Адамом, аби дати життя відкупленому людству та відкинути назавжди утиски древнього ворога – Сатани, змія.

В цьому значенні розуміємо вибір першого читання з книги Буття: «Я покладу ворожнечу між тобою і жінкою та між твоїм потомством і її потомством». Це пророцький текст і говорить про Марію, котра бореться поряд зі своїм Сином та перемагає з Ним сатану. Перемога належить Богу в Христі та дякуючи Божій волі; це також і наша перемога, якщо пригорнутися до Божої Матері, якщо з належним наміром носити Її медальйон.

На мою думку, справжнім викликом для нашої участі в перемозі Христа є перешкода нашої гордості. Як і наші прабатьки, Адам і Єва, можемо сказати, що ми завжди знаємо краще, що ми не довіряємо навіть Богу. Що собою представляє сьогоднішня криза молитовного життя серед охрещених, як не відмова стати на коліна перед Богом, нахилитися під плащ опіки Діви Марії? Нажаль, не бажаємо вірити, що все може бути краще, якщо ми будемо разом із Сином Чоловічим.

Протягом історії Церкви багато з великих єресей та, без сумніву, всі єресі, що нанесли найбільше шкоди Церкві, були заражені гордістю, яка не признавала перше місце Христу, справжньому Богу і справжній людині. Цей факт пояснює істотний характер визнання Марії під титулом Theotokos, Богородиця. Гордість завжди ходить в парі із соромом та розпачем, які втікають від Божого обличчя. Трагедія не полягала стільки в тому, що Адам і Єва пізнали свою наготу, скільки в їхньому віддалені від Божого обличчя, в тому, що – в розпачі – думали, що вони занапастили себе через свій гріх.

З-посеред нас немає нікого без гріха, а тому і без смутку у цьому світі. Довіряючи владі ключів, довіреній Церкві нашим Господом, шукаємо пробачення та віднаходимо шлях покори, що в товаристві Марії, Божої Матері, повертає нас до улюбленого Сина і до світла Його славної перемоги. Кожен день в цьому світі має свої чудеса, маленькі та великі. Шукаймо за заступництвом Пресвятої Діви Марії чуда благодаті освячення та витривалості в цій благодаті аж до життя з Богом в Його Царстві. Амінь.

Св. Томи Аквінського

Свято Св. Томи Аквінського – 27 січня 2012

Мудрість 7: 7-10. 15-16

Пс. 36 (37): 3-4. 5-6. 30-31 (resp. 30a)

Матей 5, 13-19

“Ви – сіль землі… Ви – світло світу… Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, убачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі.”

          Іноді, щоб трохи втішити себе у труднощах, які я маю нині, вивчаючи українську мов, я згадую досвід відчаю на початку моїх теологічних студій італійською мовою в Римі у 1972 році. Як перший курс теології в університеті, з Американського Коледжу, ми були організовані у маленькі групи згідно з нашими лінгвістичними здібностями, щоб редагувати нотатки, які ми згодом друкували з кожного предмету, щоб поділитися з рештою студентів нашого курсу. З магнітофоном один молодець записував все в аудиторії, щоб використати цей запис пізніше у коледжі з метою виправити та доповнити наші нотатки, зроблені вже вручну. Одного вечора, найкращий учень нашого курсу (сьогодні він є Кардиналом Святої Римської Церкви) покликав нас по допомогу і багато нас прийшло до його сумніти, тому що він не зрозумів у класі й ніхто не зрозумів з аудіокасети те, що казав професор. Зрештою, ми покликали учня з другого курсу теології по допомогу; один раз, лише один раз, він почув запис, і одразу сказав: «А-а, Святий Тома Аквінський!, Святий Тома Аквінський. Ім’я таке знайоме для всіх нас і ми нічого не зрозуміли!

          Теологія, думка Церкви на Заході, залежить суттєвою мірою від двох великих отців, від двох стовпів: Святий Августин та Святий Тома Аквінський. Отець Ангельський, урочистість якого відзначаємо сьогодні, - це є ясність, прозорість  в особі та слові. Не помилково, можна стверджувати, що це саме Святого Тому ми маємо на увазі, коли говоримо про мудрість, прийняту особою та працею в житті особи задля свого блага та задля блага інших. Справжній мудрець є також святим і, словами Євангелія, він є сіллю та світлом для цього світу. Так було в минулому й так продовжує бути для Церкви сьогодні.  

Може бути, що наша необізнаність або брак досвіду (як моя італійська та італійська моїх товаришів першого курсу теології) може виключити нас з прийняття слова живого та просвітлюю чого, але сама правда в Христа, присутнього в світі, виражена чіткими ідеями, ніколи нас не виключає. Святий Тома є взірцем і взірцем він буде завжди. Світло перемагає; справжнє світло освітлює темряву.

           Домініканська родина може бути справедливо горда, пишатися Святим Томою; він є похвалянням всієї Церкви, і їхнім похвалянням особливо. Він є справді гігантом, не в сенсі Олександра Великого чи Юлія Цезаря чи Костянтина чи Карла Великого. Він не завоював світ мечем, силою чи навіть стратегією. Своєю інтелектуальною роботою, своєю молитвою та своїми жертвами він завоював нас, сповіщаючи світло правди. Насамперед, у своєму світлі, що відображає світло Христа, він підкорив не лише розуми, але передусім серця поколінь, які зрештою здалися (у полон) самій правді в її повноті.

          “Ось чому я моливсь, і дано мені розум, візвав я, і дух мудрости зійшов на мене.”

          Яким чином Бог є у світі, Бог могутній та перемагаючий у Христі? Яким чином відбувається Його перемога, Його захоплення? Слід сказати, що перемога Бога – це є єдине захоплення, яке не несе підкорення людини. Бог захоплює людину, як, зрештою, зробив також Святий Тома у своєму зверненні до інтелекту. На жаль, ми багато постраждали, особливо у сьогоднішньому університетському світі через збіднення нашої думки, яке сталося внаслідок розлученню між концептом інтелекту, генія, та концепту справжньої мудрості.  Ми втратили справжній сенс слів наука та розум, відділяючи їх з їхнього єдиного реального контексту, від їхнього зв’язку з Богом, який є на початку всього того, що існує. Справжня мудрість, зображена як світильник та світло, вузьку та нелегку дорогу, яка веде до Бога, Правди та Життя, ми втратили        Можливо, доречно було би стати знову біля ніг Святого Томи і не лише через його інтелектуальну силу думки, але й через непохитність його аргументів. Можливо, ми повинні знову зосередити наш погляд на цьому святому, на цьому пристрасному шукачі Бога. Тома, людина розсудлива, облагодіяна духом мудрості, був сіллю та світлом для своїх сучасників і продовжує до наших часів освічувати стежку, яка веде до повноти правди. Він робить це завдяки своїй роботі науковця, сформованого у школі молитви та у боротьбі за святість у своєму особистому житті.

          Святий Франциск та Святий Доменік споглядали світ хаосу, що відкидав status quo тих часів у пошуку автентичності. Бідність тих двох святих засновників та їхній вибір близькості до найслабших захопила навіть найсильніших. Вони були, так, сіллю та світлом для світу. Похвалянням, проте, руху жебрущих був Тома Аквінський, той, хто завершив картину мудрості, знову утверджуючи людину з усіма її дарами також й інтелектуальними, як створено Богом.

          За заступництвом Святого Томи, просимо Господа, який нас любить, дар мудрості, щоб отримати можливість завершити картину так звану інтелектуальну в сьогоднішньому світі, якій часто бракує ключового каменю віри в Бога, що створив всі речі та який призначив нас до слави у Своєму вічному Царстві.

“Ви – сіль землі… Ви – світло світу… Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, убачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі.”

Конференція - Страсний Тиждень 2012

Конференція для Священства

Мукачівської Дієцезії РКЦ – Страсний Тиждень 2012

«Чи хочете міцніше з’єднатися з Господом Ісусом i більше уподібнитись до Нього, зрікаючись самих себе і обіцяючи вірно виконувати святе служіння, яке керуючись любов’ю до Христа і Його Церкви, ви з радістю прийняли у день вашого священицького Рукоположення?»

          В ці останні місяці, завдяки різним засобам комунікації, які є у розпорядженні Ватикану, ми отримали можливість насолодитися промовами ad Limina Святішого Отця, звернених до Єпископської Конференції Сполучених Штат Америки.  Якщо у нас є нагода прочитати ці промови Папи до американських Єпископів, тоді ви та я можемо отримати певне проникнення у суть пріоритетів та проблем, які постають перед Церквою в цій країні і, можливо, так само будь-де у світі. Слушно, Папа Бенедикт не витрачає багато часу, оплакуючи секуляризацію в суспільстві (яка значною мірою є центральною проблемою на сьогодні), але радше зосереджується на євангелізації, на тому, як проголошувати Євангеліє, як привести цей наш світ до Ісуса Христа, нашої Радості та Спасіння. На нашому рівні, я хотів би зробити щось подібне з вами тут сьогодні. Хочу вам дещо сказати сьогодні про нагальність скерування всіх до Христа, про вашу відповідальність як священиків тут, в Мукачівській дієцезії, у справі донесення Доброї Новини тим, що навколо вас, в наданні можливості іншим радше обирати життя, ніж просто дозволити смерті оволодіти ними.

Можливо, найбільші виклики, з якими мають справу мої друзі та колеги в Америці сьогодні, є ті ж самі, з якими стикається Католицька Церква в Україні, навіть якщо коріння цих викликів досить відрізняються по тому боці Атлантичного океану від тих, що по цьому боці. Якби я мав сформулювати зміст або суть цього виклику в одному специфічному питанні, що постає перед керівництвом Церкви (тут і там), воно було би, напевно, таким: З надто малою кількістю священиків, служіння яких зосереджено в парафії та яке нам завжди було відоме, і якщо більшість з них були висвячені лише кілька років тому, то яким чином ми можемо розвивати католицьке життя? Яким чином ми проголошуємо Євангеліє (євангелізуємо) у спосіб, що відповідає потребам наших людей та, виходячи за наші межі, досягає всіх тих, хто перебуває у темряві, так, в тіні смерті? Зважаючи на наші людські та священицькі ресурси, як ми будуємо Церкву, як ми будуємо Царство Боже в наш день та час?

          Ви могли би справедливо запитати, чому я ставлю вам, священикам, питання, яке насамперед має стояти перед єпископами та, дещо ширше, також перед генеральними вікаріями єпископів та іншими його помічниками? Більшість священиків не бачать душпастирське планування частиною своїх обов’язків і не потребують, щоб це було так. За всю історію найбільш успішні священики та найбільші святі серед них (як святий покровитель парафіяльних священиків, святий Жан-Марі Віанней) завжди були тими, хто дотримувався основ, присвячуючи себе звершенню святих таїнств, молитві та пожертві, від імені людей, довірених їхній опіці. Окрім звершення Жертви Святої Меси, вони постійно навчали і були завжди готові сповідати, відвідувати хворих і хоронити померлих. Найкращі священики в історії Церкви були відомі не з того, що сиділи за столом планування, але радше з того, що вони сумлінно виконали свою працю, жертвували собою на благо пастви, довіреній їхній опіці.

Я би сказав дуже просто: так і має бути. Проте, в цьому нашому новому світі, який певним чином відрізняється від минулих часів, ви, як священики, маєте подвійну відповідальність: з одного боку, радити та заохочувати вашого єпископа як його колегія священиків у пошуку шляхів служіння потребам Церкві та вірних в ці неподібні та складні часи; з іншого боку, як душпастир з Арс, ви повинні жити сутнісним життям добрих та ревних священиків. Роблячи внесок у майбутні стратегії, ви, подібно до дванадцятирічного Ісуса в Храмі, ви повинні перейматися справами Отця. Головне визначення вашої праці ніколи не змінювалося, ніколи не зміниться, і невідкладно кличе вас діяти, і діяти усім вашим серцем, душею, розумом та силами.

          Щоб розпочати тему цієї розмови, я щойно прочитав вам одне з питань, яке ставить єпископ на відновленні священицьких обітниць з Меси Мира; я зробив це не так для того, щоб запропонувати вам відповідь на моє запитання яким чином ми можемо долучитися особливо як священики до будування Церкви в наші часи, але щоб показати, наскільки важко відповісти на це запитання. Чесно кажучи, я не можу порадити взяти обітниці, які я склав у день мого рукоположення, як таку найкращу дорожню карту, котра би вела моє священицьке служіння.

Не зрозумійте мене неправильно! Це, звичайно, було би дуже добре, якби я взяв обітниці, складені в день мого рукоположення, включно з послухом своєму єпископу та його наступникам, і свідомо порівняв себе відповідно та відносно них, прагнучи завжди виконувати їх щоразу краще, - проте цього не було би достатньо. Це могло би бути великим початком та великою допомогою, я гадаю, для більшості з нас, священиків, але це недостатньо як метод чи підхід. Де я перебуваю відносно моїх обітниць, складених в день рукоположення? Я ставлю це запитання, констатуючи водночас, що відновлення моїх обітниць час від часу не є достатнім; життя – це розвиток, не обов’язково це є просування вперед (прогрес, якщо хочете), але безумовно це є завжди поглиблення мого розуміння речей, засноване на проникненні в суть, яке походить з досвіду та роздумів.

          Я не знаю, чи існує подібний вислів в українській мові, але англійською ми говоримо: «Дорога до пекла встелена добрими намірами». Лише бажати чи мати волю – насправді нічого не здійснює, і для багатьох людей обіцянки це щось трохи більше, ніж бажані чи благонамірені рішення. Якщо ж говорити про розпізнання покликання: я маю подумати двічі перед тим, як прийняти до семінарії юнака з повністю неблагополучної родини: він може мати добрі наміри, але сповідь та поради можуть бути недостатніми для того, щоб приготувати його прийняти тягарі священства. В певному сенсі, це було би нерозумно з мого боку рекомендувати вам, ніби цього було би достатньо, знову і знову озиратися на обітниці, які ви склали в день свого рукоположення. Чому тоді ми їх відновлюємо щороку на Месі святого Мира? Я гадаю, це є подією святковою для нас, священиків, та повчальною для вірних, які беруть участь у цій літургії. Як я згадував у моїй проповіді, думаю, сьогоднішнє святкування може розворушити вірних допомагати вам, молитися за вас, поставити виклик перед вами бути кращими священиками.

Відновлення обітниць – це не є динамічний процес, у тому сенсі, що він недостатньо динамічний, щоб досягти особистого оновлення; це є ніби певний звичай в деяких країнах, як у моїй, оновлювати шлюбні обітниці. Люди, які поновлюють свої шлюбні обітниці публічно у свій двадцятип’ятирічний та п’ятдесятирічний ювілей, роблять це, щоб святкувати, вони роблять це добре знаючи, що їхні подружні обітниці стали для них особисто чимось набагато більшим, вони стали набагато зрозумілішими, наповненими більшим значенням, більшою радістю та набагато більшим болем. Їхні обітниці мають багату історію; в певному сенсі, пара вийшла за їхні межі. Люди з найтривалішим, вірним та щасливим подружнім життям озиратимуться назад із посмішкою, згадуючи про свій рішучий намір в той день весілля, і скажуть: «Які ж ми тоді були молоді!»

Те саме стосується і наших священицьких обітниць. Їхнє відновлення в літургійному контексті є позитивним, але воно не завжди веде до особистого оновлення. На краще чи на гірше, ми, священики, також маємо виходити за межі того, ким ми були в день рукоположення. Щоправда, цього ніколи не буде достатньо, ми можемо завжди зростати і, в той чи інший момент, дивлячись на ті обітниці в день рукоположення, ми можемо виявити, що, незважаючи на наше бажання «міцніше з’єднатися з Господом Ісусом i більше уподібнитись до Нього», до Ісуса Досконалої Людини, Сина Божого, Який став по праву руку Отця вже у віці тридцяти трьох років, нам все ще не вдається навіть у віці за шістдесят досягнути тієї досконалості, яка вимагається від нас для нашого власного блага та блага спасіння Його Народу.

          Нас є набагато менше священиків, ніж у далеко минулі дні, і на цей момент досить мало з нас є дуже молодими. Яким чином Церква просувається у будуванні Царства без достатньої кількості та з молодими священиками, які, через брак зрілості, інколи грають на нервах своїх парафіян? Звичайно, ми робимо найкраще, що можемо; ми не маємо ніякого іншого вибору. Тут в Україні теперішня ситуація є в основному плодом того зрушення та переслідування Церкви впродовж найбільшої частини, якщо не повністю цілого, двадцятого століття. Ми можемо бути лише вдячними, як Католицька Церква, що ми змогли дивовижним чином повернутися назад після того, як націонал-соціалізм та комунізм зробили так багато, щоби випробувати та зруйнувати нас.  

По іншому боці Атлантичного океану не було такого жахливого страждання для Церкви, і дійсно, багато людей звідси знайшли собі притулок там. В обох Америках, проте, соціальні зрушення останніх трьох декад двадцятого століття завдали тієї самої шкоди та звели усі можливі перешкоди на шляху молодих людей, які вирішили слідувати за своїм Божим покликанням до священства. Небагато добрих людей, які сьогодні постали перед викликом привести суспільство до Христа, суспільство, яке, більше, ніж будь-коли за сучасні часи, не є зовсім здоровим. Наше суспільство, насправді, набагато більше загально розладнане та позбавлене безпечних і священних місць для дітей, а отже, також і для молоді та дорослих, ніж в будь-який інший час чи будь-де, за винятком хіба що зон війни. Соціальний статус священиків, принаймні католицьких священиків, є невтішно далеким від того, який мали священики, що прийшли перед нами в минулому.

          Без великих зусиль, гадаю, я міг би розвинути свою тему до тижневих реколекцій, але думаю, прийшов час повторити та підсумувати знову ці два пункти дійсно про вас, про вашу ситуацію, ваше завдання, ваш обов’язок на благо життя цього світу, починаючи з парафії чи іншого місця душпастирської праці, де ви сьогодні перебуваєте:

1. Ми повинні замислитися над конкретною ситуацією, в якій сьогодні опинилися; ми повинні передати справи Богу в молитві; ми повинні запропонувати нашому єпископу, заради блага дієцезії як місцевої Церкви, наше розуміння суті як священики-співбрати, як духовенство, як колегія священиків. Чому я кажу колегія священиків? Я згадую про патристичний образ єпископа та його духовенство як образ Найсвятішої Трійці: Єпископ сприймається як Бог-Отець, його диякони стоять за ним і готові виконувати службу милосердя як Бог-Син, а пресвітери розміщені довкола нього у раді, як Бог-Дух Святий. Я хотів би сподіватись, щоб у вашого єпископа було більше часу на роздуми та аналізування, аніж у вас, але ви повинні так само ділитися своїм досвідом з ним; ви повинні підтримувати його та спонукати заради блага всієї пастви, довіреній його опіці.

2. Керуючись прикладом традиційних моделей священицької святості, ми повинні повністю віддати себе звершенню таїнств для блага Божого народу, бути вчителями та провідниками для нього. Дивлячись вперед на Рік Віри, який проголосив Святіший Отець, починаючи від цієї осені, ми повинні так зорганізувати наше життя, щоб мати час на навчання, для подвійного блага, тобто, для нашого власного росту у вірі, та для блага людей, доручених нашій опіці. Незалежно від того, наскільки ґрунтовним було ваше навчання в семінарії, ви маєте продовжувати вчитись та читати схвалених авторів. Коли ви готуєтесь до вашої недільної проповіді, окрім Писань, ви повинні тримати поруч Катехизм Католицької Церкви; ви повинні його знати та вміти користуватися ним. Я захоплююсь тим фактом, що більшість із вас володіє кількома мовами, але я знаю по собі, що одна річ – це говорити іншою мовою чи вміти відслужити Месу іншою мовою, і дещо інше – це читати іноземною мовою. Що я можу сказати? Якщо те, що ви потребуєте для блага ваших людей або для вашого особистого духовного живлення, не доступне вашою рідною мовою, тоді ви повинні зціпити зуби та здійснити тяжку працю ґрунтовної адоптації іноземної мови.

          В минулі часи, цього було достатньо як плану. Сьогодні ми знаходимо себе менш відповідними нашому завданню, тому що інші заперечують достатність того, що ми говоримо і робимо. Я не прожив в Україні досить тривалий час, щоб дізнатися, чи це відбувається тут чи ні, але особливо в Америках, незважаючи на плач за більшою кількістю молодих священиків, існує справжня нетерпимість з боку багатьох, коли ті молоді священики з’являються і згодом дозволяють собі діяти відповідно до свого молодого віку. Вік людини – це те, чим вона є. Священик у свої пізні двадцять чи ранні тридцять може оцінити певну ситуацію з тією ж самою точністю, як чоловік у старшому віці, але його судження може бути дещо суровим; воно може бути дійсно брутальним. Всі великі духовні автори, Отці та Вчителі Церкви, схиляються у своєму вченні до того, що, наприклад, терпеливість не вливається в людину, але радше здобувається чи культивується через навчання, що є болючим, а для деяких з нас навіть дуже тривалим; це питання провалу та починання знову з початку. Старший священик може не мати всієї тієї енергії для діяльності, але він, можливо, набув багато чеснот та дарів упродовж свого служіння. Не існує заміни досвіду.

          Старшим серед вас я би сказав: вітайте та приймайте ваших молодших братів з великою радістю та вдячністю! Будьте поруч із ними та допомагайте їм у їхній боротьбі за зрілість у священстві, яке є вже повністю їхнім!

          Молодим серед вас я би сказав: будьте на висоті становища! В усій покорі, вчіться на своїх помилках, приборкуйте свої крайнощі та повністю віддавайте себе, наслідуючи Ісуса Христа. Досконала Людина прожила лише тридцять три роки на цій землі. Ототожнюйте себе із Ним, з Тим, Хто запрошує вас розділити Його ярмо та вчитись від Нього, лагідного та сумирного серцем.

«Чи хочете міцніше з’єднатися з Господом Ісусом i більше уподібнитись до Нього, зрікаючись самих себе і обіцяючи вірно виконувати святе служіння, яке керуючись любов’ю до Христа і Його Церкви, ви з радістю прийняли у день вашого священицького Рукоположення?»

Меса Святої Хризми - 2012

Проповідь на Месу Хризми

в Мукачеве 2012

“Жертвуючи своє життя для Тебе і для спасіння братів, вони прагнуть уподібнитися до Христа і складають Тобі свідоцтво віри і любові.”

Ці слова взяті з префації, яка буде вживана під час цієї Меси. Меса Святої Хризми в дуже особливий спосіб привертає нашу увагу до священства, пресвітерія, до тих серед нас, які справді уприсутнюють Церкву, а отже Самого Христа для Його народу, Неділя в Неділю, з дня на день, в усіх таїнствах, і досить цікаво, особливо в та через ті таїнства, які не використовують жоден з цих Святих Єлеїв. Я маю на думці насамперед Таїнства Покаяння та Святої Євхаристії. Сьогодні, ми розмірковуємо над, ми святкуємо, покликання тих людей, яким дано владу пробачати наші гріхи на Сповіді. Сьогодні ми роздумуємо про великий дар присутнього серед нас Христа, Хліб Життя та Чаша Вічного Спасіння, Христа, що є серед нас через служіння та в особі Його священиків.

Саме префація цієї Меси найбільше та у найбільш промовистий спосіб говорить про священиків. Я хотів би поділитися з вами сьогодні коротким роздумом щодо її головних думок.  

“Ти через помазання Святим Духом встановив Твого Єдинородного Сина Священиком нового і вічного завіту і постановив, що Його єдине священство буде тривати в Церкві.”

Ми, як рукоположені священики, беремо участь ні в чому іншому, як у священстві Єдинородного Сина Божого; ми продовжуємо Його священиче служіння в цьому новому та вічному завіті, скріпленому Його Кров’ю.  Ми не лише маємо особливі обов’язки та відповідальності, але, розділяючи у Ньому помазання Святим Духом, ми ототожнюємося з Христом та преображаємося до самої глибини нашого буття спасенною благодаттю таїнства Святого Рукоположення.

Якби я мав передати послання для вірних, зібраних сьогодні, щоб підтримати своїх священиків, воно було би таким: всі разом ми повинні прагнути чіткішого розуміння вибору нас як Церкви, нашого дуже особливого місця в Божественному плані спасіння цього світу. Надто часто нам не вдається розпізнати себе, охрещених/звичайних католиків, як таких, що є іншими, що відрізняються від світу навколо нас. Нам не вдається бачити себе такими, що відрізняються від тих, які не були обдаровані життям освячуючою благодаттю у Хрещенні. Найкращий показник цього є тенденція зрівнювання всередині самої Церковної громади, що допускає нашим священикам бути меншими від того, чим вони - як вчить нас наша віра - повинні бути. Коли Святий Павло говорить, що як апостол він є все для всіх, це не означає, що він не зробив висновків для своєї поведінки та самоусвідомлення того особливого покликання, яке стало його власним через Ісуса Христа. Отже, це є так само і з нами як священиками; наше покликання – вподібнювати наші життя до життя Христа. Святий Августин сказав, що з його народом він був одним із хрещених, подібно до них, але Божою благодаттю та рукоположенням, для них він був єпископом. Ми можемо сказати те саме для священиків: хрещені, так, як будь-який інший Католик, але через рукоположення та молитву, щось більше, священик, для блага наших братів і сестер. І тому я би сказав до вірних, моє послання вам сьогодні таке: любіть ваших священиків як дар Христа для вас; любіть настільки, щоби вимагати святості від них, безкомпромісного ототожнення з особою Самого Ісуса Христа! Не спокушайте їх бути чимось меншим, ніж другими Христами!

"Христос не тільки обдарував увесь відкуплений люд царським священством, а й у своїй любові до братів вибирає людей, котрі через Рукоположення отримують участь у Його священицькій службі.”

Що це є Його священицька служба, в якій священики отримують участь через рукоположення? Чим вона відрізняється від царського священства, яким нас всіх обдаровано через Хрещення? Слова з префації приходять нам по допомогу та пропонують відповідь.

“В Його ім’я вони відновлюють жертву, через яку Він відкупив людей, і приготовляють для Твоїх дітей пасхальну трапезу. Вони оточують любов’ю Твій святий народ, годують його Словом і зміцнюють Таїнствами.”

          Одне із вчень, що надходить до нас від Собору, є, властиво, вчення про роль мирян у Церкві, про ту суттєву участь, яку звичайні люди мають відігравати у справі спасіння, просто з причини нашого Хрещення. Можливо, Собор мав би відбутися швидше, ніж це сталося, тому що те важливе послання було якимсь чином перекручено та викривлено, і сьогодні ми постійно стикаємось з плутаниною ролей у Церкві. Як це трапляється, світські люди часто відходять від своїх відповідальностей у суспільстві, у світі роботи та будування сім’ї, а натомість опиняються в церкві, говорячи та працюючи у часі та місці, яке за правами належить до поклоніння Живому Богу. За останні десятиліття є така тенденція, що замість того, щоб стати більш присутніми в суспільстві, світські католики піклуються більше про самих себе та менше не-католиків мають контакти з нами; менше дорослих навертаються до католицької віри, та через знехтування вірою дітей в сім’ях, більше дорослих та молодих людей залишають віру свого Хрещення. Священики, з іншого боку, видається, мають мало часу для молитви, для вислуховування сповіді та традиційних священичих обов’язків; і, здається, це відбувається на тлі тенденції до розширення простору їхнього суспільного життя.

“Жертвуючи своє життя для Тебе і для спасіння братів, вони прагнуть уподібнитися до Христа і складають Тобі свідоцтво віри і любові.”

Ми можемо бажати все що завгодно від та для наших священиків, але зважаючи на сьогоднішню ситуацію, я гадаю, що якби наші священики дійсно невтомно прагнули бути для нас Христом, складаючи нам та Богу постійне «свідоцтво віри і любові», - ми би вважали, що опинилися в найкращому з можливих світів.