Конференція для Священства
Мукачівської Дієцезії РКЦ – Страсний Тиждень 2012
«Чи хочете
міцніше з’єднатися з Господом Ісусом i більше уподібнитись до Нього, зрікаючись
самих себе і обіцяючи вірно виконувати святе служіння, яке керуючись любов’ю до
Христа і Його Церкви, ви з радістю прийняли у день вашого священицького
Рукоположення?»
В
ці останні місяці, завдяки різним засобам комунікації, які є у розпорядженні
Ватикану, ми отримали можливість насолодитися промовами ad Limina Святішого Отця,
звернених до Єпископської Конференції Сполучених Штат Америки. Якщо у нас є нагода прочитати ці промови Папи
до американських Єпископів, тоді ви та я можемо отримати певне проникнення у
суть пріоритетів та проблем, які постають перед Церквою в цій країні і,
можливо, так само будь-де у світі. Слушно, Папа Бенедикт не витрачає багато
часу, оплакуючи секуляризацію в суспільстві (яка значною мірою є центральною
проблемою на сьогодні), але радше зосереджується на євангелізації, на тому, як
проголошувати Євангеліє, як привести цей наш світ до Ісуса Христа, нашої
Радості та Спасіння. На нашому рівні, я хотів би зробити щось подібне з вами
тут сьогодні. Хочу вам дещо сказати сьогодні про нагальність скерування всіх до
Христа, про вашу відповідальність як священиків тут, в Мукачівській дієцезії, у
справі донесення Доброї Новини тим, що навколо вас, в наданні можливості іншим радше
обирати життя, ніж просто дозволити смерті оволодіти ними.
Можливо,
найбільші виклики, з якими мають справу мої друзі та колеги в Америці сьогодні,
є ті ж самі, з якими стикається Католицька Церква в Україні, навіть якщо
коріння цих викликів досить відрізняються по тому боці Атлантичного океану від
тих, що по цьому боці. Якби я мав сформулювати зміст або суть цього виклику в
одному специфічному питанні, що постає перед керівництвом Церкви (тут і там),
воно було би, напевно, таким: З надто малою кількістю священиків, служіння яких
зосереджено в парафії та яке нам завжди було відоме, і якщо більшість з них
були висвячені лише кілька років тому, то яким чином ми можемо розвивати католицьке
життя? Яким чином ми проголошуємо Євангеліє (євангелізуємо) у спосіб, що
відповідає потребам наших людей та, виходячи за наші межі, досягає всіх тих,
хто перебуває у темряві, так, в тіні смерті? Зважаючи на наші людські та
священицькі ресурси, як ми будуємо Церкву, як ми будуємо Царство Боже в наш
день та час?
Ви могли би справедливо запитати, чому я ставлю вам,
священикам, питання, яке насамперед має стояти перед єпископами та, дещо ширше,
також перед генеральними вікаріями єпископів та іншими його помічниками? Більшість
священиків не бачать душпастирське планування частиною своїх обов’язків і не
потребують, щоб це було так. За всю історію найбільш успішні священики та
найбільші святі серед них (як святий покровитель парафіяльних священиків, святий
Жан-Марі Віанней) завжди були тими, хто дотримувався основ, присвячуючи себе звершенню
святих таїнств, молитві та пожертві, від імені людей, довірених їхній опіці. Окрім
звершення Жертви Святої Меси, вони постійно навчали і були завжди готові сповідати,
відвідувати хворих і хоронити померлих. Найкращі священики в історії Церкви
були відомі не з того, що сиділи за столом планування, але радше з того, що вони
сумлінно виконали свою працю, жертвували собою на благо пастви, довіреній їхній
опіці.
Я би сказав дуже
просто: так і має бути. Проте, в цьому нашому новому світі, який певним чином
відрізняється від минулих часів, ви, як священики, маєте подвійну
відповідальність: з одного боку, радити та заохочувати вашого єпископа як його
колегія священиків у пошуку шляхів служіння потребам Церкві та вірних в ці неподібні
та складні часи; з іншого боку, як душпастир з Арс, ви повинні жити сутнісним
життям добрих та ревних священиків. Роблячи внесок у майбутні стратегії, ви,
подібно до дванадцятирічного Ісуса в Храмі, ви повинні перейматися справами
Отця. Головне визначення вашої праці ніколи не змінювалося, ніколи не
зміниться, і невідкладно кличе вас діяти, і діяти усім вашим серцем, душею,
розумом та силами.
Щоб розпочати тему цієї розмови, я щойно прочитав вам
одне з питань, яке ставить єпископ на відновленні священицьких обітниць з Меси Мира;
я зробив це не так для того, щоб запропонувати вам відповідь на моє запитання
яким чином ми можемо долучитися особливо як священики до будування Церкви в
наші часи, але щоб показати, наскільки важко відповісти на це запитання. Чесно
кажучи, я не можу порадити взяти обітниці, які я склав у день мого
рукоположення, як таку найкращу дорожню карту, котра би вела моє священицьке
служіння.
Не зрозумійте мене
неправильно! Це, звичайно, було би дуже добре, якби я взяв обітниці, складені в
день мого рукоположення, включно з послухом своєму єпископу та його
наступникам, і свідомо порівняв себе відповідно та відносно них, прагнучи
завжди виконувати їх щоразу краще, - проте цього не було би достатньо. Це могло
би бути великим початком та великою допомогою, я гадаю, для більшості з нас,
священиків, але це недостатньо як метод чи підхід. Де я перебуваю відносно моїх
обітниць, складених в день рукоположення? Я ставлю це запитання, констатуючи
водночас, що відновлення моїх обітниць час від часу не є достатнім; життя – це
розвиток, не обов’язково це є просування вперед (прогрес, якщо хочете), але безумовно
це є завжди поглиблення мого розуміння речей, засноване на проникненні в суть,
яке походить з досвіду та роздумів.
Я
не знаю, чи існує подібний вислів в українській мові, але англійською ми
говоримо: «Дорога до пекла встелена добрими намірами». Лише бажати чи мати волю
– насправді нічого не здійснює, і для багатьох людей обіцянки це щось трохи
більше, ніж бажані чи благонамірені рішення. Якщо ж говорити про розпізнання
покликання: я маю подумати двічі перед тим, як прийняти до семінарії юнака з
повністю неблагополучної родини: він може мати добрі наміри, але сповідь та поради
можуть бути недостатніми для того, щоб приготувати його прийняти тягарі
священства. В певному сенсі, це було би нерозумно з мого боку рекомендувати
вам, ніби цього було би достатньо, знову і знову озиратися на обітниці, які ви склали
в день свого рукоположення. Чому тоді ми їх відновлюємо щороку на Месі святого Мира?
Я гадаю, це є подією святковою для нас, священиків, та повчальною для вірних,
які беруть участь у цій літургії. Як я згадував у моїй проповіді, думаю,
сьогоднішнє святкування може розворушити вірних допомагати вам, молитися за
вас, поставити виклик перед вами бути кращими священиками.
Відновлення
обітниць – це не є динамічний процес, у тому сенсі, що він недостатньо
динамічний, щоб досягти особистого оновлення; це є ніби певний звичай в деяких
країнах, як у моїй, оновлювати шлюбні обітниці. Люди, які поновлюють свої
шлюбні обітниці публічно у свій двадцятип’ятирічний та п’ятдесятирічний ювілей,
роблять це, щоб святкувати, вони роблять це добре знаючи, що їхні подружні
обітниці стали для них особисто чимось набагато більшим, вони стали набагато
зрозумілішими, наповненими більшим значенням, більшою радістю та набагато
більшим болем. Їхні обітниці мають багату історію; в певному сенсі, пара вийшла
за їхні межі. Люди з найтривалішим, вірним та щасливим подружнім життям
озиратимуться назад із посмішкою, згадуючи про свій рішучий намір в той день
весілля, і скажуть: «Які ж ми тоді були молоді!»
Те саме стосується
і наших священицьких обітниць. Їхнє відновлення в літургійному контексті є позитивним,
але воно не завжди веде до особистого оновлення. На краще чи на гірше, ми,
священики, також маємо виходити за межі того, ким ми були в день рукоположення.
Щоправда, цього ніколи не буде достатньо, ми можемо завжди зростати і, в той чи
інший момент, дивлячись на ті обітниці в день рукоположення, ми можемо виявити,
що, незважаючи на наше бажання «міцніше з’єднатися з Господом Ісусом i більше
уподібнитись до Нього», до Ісуса Досконалої Людини, Сина Божого, Який став по
праву руку Отця вже у віці тридцяти трьох років, нам все ще не вдається навіть у
віці за шістдесят досягнути тієї досконалості, яка вимагається від нас для
нашого власного блага та блага спасіння Його Народу.
Нас
є набагато менше священиків, ніж у далеко минулі дні, і на цей момент досить
мало з нас є дуже молодими. Яким чином Церква просувається у будуванні Царства
без достатньої кількості та з молодими священиками, які, через брак зрілості, інколи
грають на нервах своїх парафіян? Звичайно, ми робимо найкраще, що можемо; ми не
маємо ніякого іншого вибору. Тут в Україні теперішня ситуація є в основному
плодом того зрушення та переслідування Церкви впродовж найбільшої частини, якщо
не повністю цілого, двадцятого століття. Ми можемо бути лише вдячними, як
Католицька Церква, що ми змогли дивовижним чином повернутися назад після того,
як націонал-соціалізм та комунізм зробили так багато, щоби випробувати та
зруйнувати нас.
По іншому боці
Атлантичного океану не було такого жахливого страждання для Церкви, і дійсно,
багато людей звідси знайшли собі притулок там. В обох Америках, проте,
соціальні зрушення останніх трьох декад двадцятого століття завдали тієї самої
шкоди та звели усі можливі перешкоди на шляху молодих людей, які вирішили
слідувати за своїм Божим покликанням до священства. Небагато добрих людей, які
сьогодні постали перед викликом привести суспільство до Христа, суспільство,
яке, більше, ніж будь-коли за сучасні часи, не є зовсім здоровим. Наше
суспільство, насправді, набагато більше загально розладнане та позбавлене безпечних і
священних місць для дітей, а отже, також і для молоді та дорослих, ніж в
будь-який інший час чи будь-де, за винятком хіба що зон війни. Соціальний
статус священиків, принаймні католицьких священиків, є невтішно далеким від
того, який мали священики, що прийшли перед нами в минулому.
Без великих зусиль, гадаю, я міг би розвинути свою тему
до тижневих реколекцій, але думаю, прийшов час повторити та підсумувати знову
ці два пункти дійсно про вас, про вашу ситуацію, ваше завдання, ваш обов’язок
на благо життя цього світу, починаючи з парафії чи іншого місця душпастирської
праці, де ви сьогодні перебуваєте:
1. Ми
повинні замислитися над конкретною ситуацією, в якій сьогодні опинилися; ми
повинні передати справи Богу в молитві; ми повинні запропонувати нашому
єпископу, заради блага дієцезії як місцевої Церкви, наше розуміння суті як
священики-співбрати, як духовенство, як колегія священиків. Чому я кажу колегія
священиків? Я згадую про патристичний образ єпископа та його духовенство як
образ Найсвятішої Трійці: Єпископ сприймається як Бог-Отець, його диякони
стоять за ним і готові виконувати службу милосердя як Бог-Син, а пресвітери
розміщені довкола нього у раді, як Бог-Дух Святий. Я хотів би сподіватись, щоб
у вашого єпископа було більше часу на роздуми та аналізування, аніж у вас, але
ви повинні так само ділитися своїм досвідом з ним; ви повинні підтримувати його
та спонукати заради блага всієї пастви, довіреній його опіці.
2. Керуючись
прикладом традиційних моделей священицької святості, ми повинні повністю
віддати себе звершенню таїнств для блага Божого народу, бути вчителями та
провідниками для нього. Дивлячись вперед на Рік Віри, який проголосив Святіший
Отець, починаючи від цієї осені, ми повинні так зорганізувати наше життя, щоб
мати час на навчання, для подвійного блага, тобто, для нашого власного росту у
вірі, та для блага людей, доручених нашій опіці. Незалежно від того, наскільки ґрунтовним
було ваше навчання в семінарії, ви маєте продовжувати вчитись та читати
схвалених авторів. Коли ви готуєтесь до вашої недільної проповіді, окрім
Писань, ви повинні тримати поруч Катехизм Католицької Церкви; ви
повинні його знати та вміти користуватися ним. Я захоплююсь тим фактом, що
більшість із вас володіє кількома мовами, але я знаю по собі, що одна річ – це
говорити іншою мовою чи вміти відслужити Месу іншою мовою, і дещо інше – це
читати іноземною мовою. Що я можу сказати? Якщо те, що ви потребуєте для блага
ваших людей або для вашого особистого духовного живлення, не доступне вашою
рідною мовою, тоді ви повинні зціпити зуби та здійснити тяжку працю ґрунтовної
адоптації іноземної мови.
В
минулі часи, цього було достатньо як плану. Сьогодні ми знаходимо себе менш
відповідними нашому завданню, тому що інші заперечують достатність того, що ми
говоримо і робимо. Я не прожив в Україні досить тривалий час, щоб дізнатися, чи
це відбувається тут чи ні, але особливо в Америках, незважаючи на плач за
більшою кількістю молодих священиків, існує справжня нетерпимість з боку
багатьох, коли ті молоді священики з’являються і згодом дозволяють собі діяти
відповідно до свого молодого віку. Вік людини – це те, чим вона є. Священик у
свої пізні двадцять чи ранні тридцять може оцінити певну ситуацію з тією ж
самою точністю, як чоловік у старшому віці, але його судження може бути дещо суровим;
воно може бути дійсно брутальним. Всі великі духовні автори, Отці та Вчителі
Церкви, схиляються у своєму вченні до того, що, наприклад, терпеливість не вливається
в людину, але радше здобувається чи культивується через навчання, що є болючим,
а для деяких з нас навіть дуже тривалим; це питання провалу та починання знову
з початку. Старший священик може не мати всієї тієї енергії для діяльності, але
він, можливо, набув багато чеснот та дарів упродовж свого служіння. Не існує
заміни досвіду.
Старшим
серед вас я би сказав: вітайте та приймайте ваших молодших братів з великою
радістю та вдячністю! Будьте поруч із ними та допомагайте їм у їхній боротьбі
за зрілість у священстві, яке є вже повністю їхнім!
Молодим
серед вас я би сказав: будьте на висоті становища! В усій покорі, вчіться на
своїх помилках, приборкуйте свої крайнощі та повністю віддавайте себе,
наслідуючи Ісуса Христа. Досконала Людина прожила лише тридцять три роки на цій
землі. Ототожнюйте себе із Ним, з Тим, Хто запрошує вас розділити Його ярмо та вчитись
від Нього, лагідного та сумирного серцем.
«Чи хочете
міцніше з’єднатися з Господом Ісусом i більше уподібнитись до Нього, зрікаючись самих
себе і обіцяючи вірно виконувати святе служіння, яке керуючись любов’ю до
Христа і Його Церкви, ви з радістю прийняли у день вашого священицького
Рукоположення?»
No comments:
Post a Comment